Темна ніч повільно розчинялася, наближаючи мить прощання. Світало. Оксана всю ніч просиділа біля домовини померлого чоловіка, перебираючи спогади про спільне життя з Петром. Обидва вже підійшли до старості.
— Петро мій прожив сімдесят шість років, міг би й більше, якби не хвороба, — думала про себе Оксана, вона була на три роки молодшою.
— Добрим чоловіком і батьком ти був, Петре, — промовила вже голосно, коли світанок розігнав темряву, і обличчя стало чіткіше, ніж у світлі свічки. Головне — вірним. А спокус перед тобою було чимало… Ох, як швидко минає життя.
Цілу ніч спогади турбували її душу, ніби перегортала сторінки книги — сумні й радісні. П’ятдесят три роки разом — це не мало.
Коли Петро зрозумів, що не підветься більше, весь час казав дружині:
— Оксанко, це Бог мене карає за гріхи, мабуть, не так жив, не так думав… — але дружина заспокоювала.
— Не гризися, Петре, хороше життя прожив. Не пив, не гуляв, як інші, нас із донькою любив. Сам не знаєш, що говориш, які в тебе гріхи? — а він слухав і затихав.
На дворі вже розвиднялося, на кухні метушилася донька Марія, що приїхала з міста сама. Чоловіка в неї не було — давно розійшлася, а її донька, Оксанина онука, недавно народила другу дитину, тому й не приїхала. Не попрощається онука з дідом. Та що вже тепер, зато в дитинстві всі канікули тут проводила.
Так вийшло — випорхнула Марійка з дому, єдиною донькою і залишилася. Двоє дітей померли — один прожив день, другий — тиждень. Як же Оксана тремтіла над донькою, як оберігала. Та Бог подарував їй життя.
Ще до закінчення школи Марія заявила:
— Дорогі мої, після школи їду до міста — не хочу в селі жити. Розумію, що я у вас єдина, повинна у старості допомагати, але в місті життя цікавіше.
— Ну що ж, я не проти, — одгорнувся батько, а матір одразу піднесла до очей край хустки, якою була пов’язана голова.
— Ой, доню, як же ми тут без тебе? — ледь не заплакала, але Петро строго глянув на неї.
— Що ти, мати, нехай донька дорогу собі пробиває. Доїрок у селі й без неї вистачить.
Оксана в душі згоджувалася й розуміла, але страшно було пускати доньку саму до міста. Від’їхала Марія, вступила до технікуму, вивчилася на товарознавцю. Потім вийшла заміж і вже не повернулася під батьківський дах.
Оксана з Петром майже все життя прожили удвох, працювали в колгоспі, жили дружно, без скандалів. А як постаріли, стали онуку на літо забирати. Та вона виросла й дорогу до них майже забула. У неї своє життя, хоча дід із бабою сумували.
— Брали онуку на сінокіс, любила потім у річці плескатися. Оксана навіть усміхнулася, згадавши, як онука верещала, коли дідусь заносив її у воду й відпускав — вчив плавати, таки навчив…
— Мам, ти чого? — непомітно підійшла Марія.
— Так, щось згадалося. Посиди зі мною, попрощаємось із батьком у тиші, поки люди не почали збиратися. Прийдуть земляки — не дадуть толком розпрощатися. Поважали Петра, нікому зла не робив, скоріше всім допомагав. То ж усі прийдуть.
Марія сіла поруч із матір’ю, притулилася й обняла її.
— Як добре, донечко, що ти дуже схожа на батька. З часом його риси з пам’яті стиратимуться, а тут ти перед моїми очима… Дуже схожа на Петра, — сумно говорила Оксана, похитуючись.
— Мамо, а як ви з татом познайомилися? Ніколи навіть не розмовляли про це.
— Нуу… Марійко, познайомилися ми дивно. Він просто до мене прилип; побачив мене на обласному з’їзді — і на все життя.
— Як це? Що ти там робила?
— Я в колгоспі на фермі працювала, завжди була серед передовиків. Ось і послали мене на з’їзд, де навіть грамоту й наручний годинник вручили. Ні в кого в селі в дівчат годинників не було, а мені дали! Ох, яка ж радість була. Водили нас на екскурсії, зібралися жінки з усієї області, були й чоловіки, але небагато.
Після екскурсії повели в їдальню — там і познайомилася з твоїм батьком. Сиділи за сусідніми столиками, а він не зводив з мене очей, мені навіть ніяково було. Високий, статний, тільки одягнений бідно. Не випраний, замізаний. Я й зрозуміла — немає жіночої руки. Мені навіть цікаво стало. До того ж у нас у селі молодих хлопців майже не було — роз’їжджалися до міста, хто в армію, а назад не поверталися…
Оксана важко зітхнула, ніби знову переживала ту зустріч. Коли вона вийшла з-за столу й попрямувала до виходу, раптом почула біля себе чоловічий голос:
— Візьми мене з собою. Петро мене звуть, а тебе?
— Оксана, — сухо відповіла вона. — Ти ж навіть не знаєш, у якій глухомані я живу, а ти міський. Невже проміняєш місто на нашу глушину? — засміялася.
— Піду й піду, що мені, холостякові?— Піду, Оксанко, — і справді пішов за нею, а через рік вони стояли перед ба— Піду, Оксанко, — і справді пішов за нею, а через рік вони стояли перед батьками й просили благословення на весілля, яке відзначили скромно, але щиро, серед усіх односельчан, де Петро, обіймаючи дружину, шепнув: “Тепер я твій назавжди”.
