Ранок був лютуватим. Сніг заліплював очі, пронизливий вітер бив по обличчю, а дороги вкрилися гладенькою кіркою льоду. Іван, водій шкільного автобуса з маленького містечка Верхньодніпровська, відчинив двері, впускаючи до салону юрбу дітлахів, загорнутих у шарфи, шапки та пуховики.
— Швидше, а то в мене вуха ось-ось відмерзнуть! — пожартував він, посміхаючись.
— Іван Васильович, та ви ж смішний! — засміялася першокласниця Оксана. — А чому у вас нема шарфа? Мами ж завжди купують шарфи!
— Якби моя мама була жива, вона б купила мені найтепліший та найгарніший! — з ніжним смутком відповів він. — А поки що тобі заздрю, Оксанко.
— Я скажу своїй мамі, щоб і вам купила!
— Домовились. Ну а тепер — по місцях, лід на дорозі — це не жарти.
Іван був не просто водієм. Він був тим, хто зустрічав дітей кожного ранку з теплом і жартом. Він знав їх усіх на ім’я, пам’ятав, у кого сьогодні День народження, а у кого контрольна. Діти його обожнювали. А ось вдома справи були не такі вже й радісні.
— Іване, ти хоча б уявляєш, скільки ще ми тягнутимемо цю іпотеку на твою «любов до дітей»? — з розпачем у голосі говорила його дружина Наталя.
— Я люблю свою роботу… Але я знайду спосіб. Обіцяю, — наполегливо відповідав він, хоча серце стискалося від провини й безсилля.
Того ранку, коли автобус під’їхав до школи, Іван нагадав дітям бути обережними на льоду.
— Марічко, тільки не влаштовуй фігурне катання на сходах!
Коли всі вибігли, Іван збирався зайти до кав’ярні, щоб зігрітися гарячою кавою й розім’яти замерзлі пальці.
Але раптом із глибини автобуса почулося приглушене схлипування.
— Гей, малий, що таке? — гукнув він, підійшовши.
На останньому сидінні, згорнувшись у клубочок, сидів хлопчик. Сльози блищали в його очах, а руки посиніли від холоду.
— Чого не йдеш до школи?
— Холодно… — прошепотів хлопчик. — У мене рукавички порвалися, а мама з татом сказали, що грошей на нові немає…
Іван стиснув зуби. Зняв свої теплі рукавички й надів на маленькі, замерзлі долоньки.
— Ну що, тепер тепліше? Слухай, у мене є один знайомий, він робить рукавички — такі, що й ведмедя зігріють. Я тобі після уроків пару принесу.
— Правда? — очі хлопчика засяяли. — Дякую!
Але Іван знав — жодного sineІван знав — жодного знайомого не було, це була лише імпровізація, але він зробив усе, щоб слово не розійшлося з ділом.
