Останній лист
Софія не знала свого батька. Коли підросла і запитала матір про нього, та лише відповіла:
— Хіба тобі погано зі мною?
Марія любила доньку, хоча й не балувала. Та як не любити тиху дівчинку з великими очима? Клопоту вона не завдавала, з уроків не тікала, навчалася добре, слухалася матір.
Була вона звичайною, нічим не примітною дівчинкою. Не всім же бути красунями. Ніколи ніхто з дорослих не казав їй, що вона мила або чарівна. «Як на матір схожа!» — промовляли знайомі.
Матір не вбиралася у вишукані сукні, не красила губи, на підборах не ходила. «Які підбори? За день біля верстатів так набігаєшся, що ноги гудуть», — казала мати. Працювала вона на текстильній фабриці. В цехах стояв гамір, тому мати звикла говорити голосно, майже кричати.
Після дев’ятого класу Марія відвезла Софію на літо до села, до своєї подруги. Начебто в неї намічалося особисте життя. Донька не заважала, але ще замало було їй про це знати.
— А як ви познайомилися з мамою? — запитала тітку Галю Софія. — Вона ж городська, а ви в селі живете.
— Та твоя мати теж із села. Ми з нею дружили з пелюшок. Потім вона в місто виїхала, на фабриці влаштувалася. Хіба не розповідала? Завжди соромилася свого походження. — Тітка Гала зітхнула. — А я залишилася, одразу після школи заміж вийшла. Дітей бог не дав, чоловік поїхав на заробітки та й зник. Отак і живу сама.
— А мій батько? Ви щось про нього знаєте?
— Та чого ж не знати? На фабриці ж самі жінки працюють. Після зміни не до кохання. Матері як передовиці дали квартиру. Не всім так щастило. А роки йдуть.
Прийшов до них наладчиком верстатів чоловік. Не красень, та й чоловікові врода не потрібна. У жіночому колективі кожен на вазі. Не знаю як, але вагітною вона від нього стала. Та ще й у останній вагон встигла — лік уже підходив.
Марія красою не сяяла. Наречених за нею юрбами не ходило. Як дізналася, що дівчинка буде, так ще більше зраділа. Дівчинку без батька виростити легше. Народила для себе. Отак це називається. — Тітка знову зітхнула.
З тіткою Галею було легко розмовляти, не так, як із матір’ю. І по господарству багато чому навчила. А чим ще в селі займатися? Дітей понаїхало багато, та всі малі — не за віком Софії.
А наприкінці липня приїхав до сусіда підліток. Софія як побачила його — серце заспівало. Він у городі діду допомагав, воду з річки носив, а вона з вікна спостерігала.
Якось побачила, що він до річки пішов, Софія схопила рушник і побігла слідом. Та на дорозі згадала, що купальника не одягла — повертатися вже не стала. Сіла на траву на березі й дивилася, як він пірнає та, виринувши, відфуковався. Він теж помітив її.
— Чого сидиш? Вода тепла! — гукнув він.
Вона зніяковіла, хотіла піти. Але він раптом вийшов на беріг і простягнув її лілею, що пахла річкою і тиною.
Софія натомість віддала йому свій рушник. Заговорили. Юру в село до діда відправили батьки — вони розлучалися і майно ділили.
— Що завтра робитимеш? — запитав він.
— Нічого, тітці Галя допомагатиму по господарству. А що? — А в неї самої серце закалатало. Ні з одним хлопцем ще так не розмовляла.
— Підем у ліс зі мною. Гриби вже пішли, а в діда нога розболілася.
— Підемо, — відповіла вона і почервоніла.
— Тільки рано, по росі підемо. Я свисну тобі, — пообА коли Юра взяв її за руку під старим дубом, вона зрозуміла, що нарешті знайшла те, чого чекала все життя — справжнє щастя.
