Останній пиріжок бабусі Марії: історія про забуття, любов і самотність
На околиці загубленого села під Житомиром, у крихітній хаті, жила Марія Іванівна – жінка, яку в селі звали просто Іванівною. Її ім’я давно стерлося з пам’яті сусідів, але повага до неї жила в кожному дворі.
У свої дев’яносто чотири роки вона ще держалася міцно: і господарство сама вела, і город доглянутий, і в хаті – чистота, ніби не одна бабуся тут живе, а ціла армія прибиральниць. Біла накрохмалена хустинка, світлий фартух, вибілені підвіконня, вимиті до блиску вікна з квітами – Іванівна була з тих, хто вмів жити гарно і гідно.
Після смерті чоловіка, що трапилася десять років тому, вона залишилася сама. Діти – троє: син Тарас, дочки Катря й Оксана – давно переїхали в міста, розлетілися, як осіннє листя, кожен своїм вітром. Онуки виросли, мали свої клопоти й про сільську бабусю згадували рідко. Хіба що по святах телефоном.
Але вона не ображалася. Розуміла: у всіх своє життя. А вона… Вона просто продовжувала жити, працювати, любити своїх кіз, пекти пиріжки і вірити, що все недаремно.
Гостинці, що повертаються назад
– Добридень, Іванівно! – якось зазирнула до неї сусідка Галя з донечкою. – Ми за сиром прийшли. Софійка тільки твій їсть, магазинний не визнає!
– Ох, мої донечки, як же я рада! Ось вам пиріжок із вишнею – Софійчин улюблений.
– Дякую, бабусю! – усміхнулася дівчинка.
– Балу вас, знаю, – сміялася Марія. – А кого мені ще балувати, як не дітей? Мої все не їдять, все зайняті… Ось недавно Кость, сусід, назад привіз мої гостинці – каже, не взяли. Ні пиріжки, ні сир, ні молоко, ні варення – “не їмо”. А я, як дурна, старалася…
Сусідки співчутливо переглянулися. Вони знали: син приїздив лише раз на рік – начальника на рибалку привіз. Онук – з друзями на травневі, всю ніч пили і галасували. Вранці – і слід простыв. А дочки вже п’ять років як не з’являлися. Онуки їхні, коли були малі, кожне літо в бабусі проводили. Тепер – забули дорогу, крутяться десь по курортах.
– А кози твої як? Не важко вже з ними? – запитала Галя.
– Куди без них? Вони мені життя тримають. Без справи – в землю ляжеш. А з ними – і вставати треба, і годувати, і доїти… Рух – життя, Галочко.
Город, що більше не потрібен
Літом Іванівна, як завжди, копошилася в городі. На грядках – повний порядок. Помідори, капуста, картопля, огурці… Все як слід, ні травинки. Але сусіди помітили: бабуся частіше зупиняється, важко дихає.
Одного разу впала – погано стало. Попросила Галю: подзвони дітям, скажи – мамі погано. Та подзвонила. Але ніхто не приїхав. Ні Тарас, ні Катря, ні Оксана. Лише тиша на тому кінці світла.
Сусіди виходили Іванівну як могли. Кость привіз ліки, Галя доїла кіз, годувала курей, інша сусідка носила борщ, паляниці. Бабуся соромилася – не звикла бути тягарем.
Ослабла. Зовсім. Написала листа:
“Заберіть мене до себе. Не можу вже сама…”
Відповіді не було. Ніби в повітря написала.
Прощання
Влітку вона вирішила: годі. Кіз віддала Галі. Грядки не сіяла – вперше за п’ятдесят років. Сиділа біля вікна, дивилася на зарослу травою землю – ту, яку так любила й яку тепер не могла підняти.
Одного разу знайшла в сенях старі шкільні зошити. Вирвала звідти чистий аркуш, довго писала. Кожну літеру – з болем, кожне слово – зі сльозою. Потім поклала записку на стіл, поруч – мішечок з грішми.
…Ішов дощ. Кілька днів поспіль з труби не йшов дим. Сусіди занепокоїлися.
Зайшли – а бабуся лежить тихо, вкрита ковдрою, ніби спить. Але більше не прокинеться.
Подзвонили дітям. Ніхто не відповів. Написали. Тиша.
Похорон влаштували сусіди. Галя, Кость, ще декілька. Жінки спекли, чоловіки допомогли з домовиною. Все – як для рідної.
Діти приїхали наступного дня ввечері. Коли все вже було прибрано. Отримали від сусідів ключ, мовчки увійшли до хати.
На круглому столі – біла скатертина. На ній – мішечок з грішми та лист.
“Дорогі мої діти – Тарасе, Катре й Оксано.
Ось і зійшлися ви разом. Прошу: не сваріться, підтримуйте одне одного. Господарство я роздала. Ікони – до церкви, якщо не візьмете. Пса мого – до Костя, він добрий. Хату продайте, гроші поділіть по рівну. Пробачте й прощайте.
Мама.”
Забута могила
Хату зачинили. Забити вікна й двері. Пса випустили просто у двір.
Поїхали. Більше до села не поверталися.
Домовина заросла кропивою й бур’яном. Ніхто не хотів купувати стару хатинку у глухому селі.
Могилка Марії Іванівни заростала так само – тишею й травою. Але Галя, як тільки проходила повз цвинтар, заходила. Прибирала, садиІ тільки вітер шепоче в густій траві слова, які вже ніхто не почує.
