На околиці загубленого села біля Житомиря, в невеликій хатині, жила Ганна Іванівна — жінка, яку в селі кликали просто Іванівною. Її ім’я давно стерлося з пам’яті сусідів, але повага до неї жила в кожному дворі.
У свої дев’яносто чотири роки вона ще трималася міцно: сама вела господарство, город був доглянутий, а в хаті — чистота, ніби тут жила не одна бабусенька, а ціла армія прибиральниць. Біла накрахмалена хустка, світлий фартух, вибілені підвіконня, вимиті до блиску вікна з квітами — Іванівна була з тих, хто вмів жити гарно та з гідністю.
Після смерті чоловіка, що трапилася десять років тому, вона залишилася сама. Дітей у неї було троє: син Богдан, дочки Марія та Оксана — давно роз’їхалися по містах, розлетілися, як осіннє листя, кожен своїм шляхом. Онуки виросли, знайшли свої клопоти й про сільську бабусю згадували рідко. Хіба що по святах телефоном.
Але вона не ображалася. Розуміла: у всіх своє життя. А вона… просто продовжувала жити, працювати, любити своїх кіз, пекти палянички й вірити, що все це не дарма.
**Гостинці, що повертаються назад**
— Добридень, Іванівно! — заглянула якось сусідка Тетяна з донечкою. — Ми за сиром прийшли. Софійка тільки твій їсть, магазинний не визнає!
— Ох, мої діточки, як же я рада! Ось вам паляничка з вишнею — Софійчина улюблена.
— Дякуємо, бабусю! — радісно посміхнулася дівчинка.
— Балу вас, знаю, — сміялася Ганна. — А кого мені ще балувати, як не діточок? Мої все не їдять, зайняті… Ось недавно Василь, сусід, назад привіз мої гостинці — каже, не взяли. Ні палянички, ні сир, ні молоко, ні варення — “не їмо”. А я, як дурна, старалася…
Сусідки співчутливо переглянулися. Вони знали: син приїжджав лише раз на рік — начальника на риболовлю привозив. Онук — з друзями на травневі, цілу ніч пили та галасували. Вранці — і слід застив. А дочки вже років п’ять не показувалися. Їхні онуки, коли були малі, кожне літо у бабусі гостювали. Тепер — забули дорогу, крутяться десь на курортах.
— А кози твої як? Неважко вже з ними? — запитала Тетяна.
— Куди без них? Вони мені життя тримають. Без діла — в землю ляжеш. А з ними — і вставати треба, і годувати, і доїти… Рух — це життя, Тетянко.
**Город, що більше не потрібен**
Влітку Іванівна, як завжди, колупалася в городі. На грядках — ідеальний порядок. Помідори, капуста, картопля, огірки… Все по поличках, жодної травинки. Але сусіди помітили: бабуся частіше зупиняється, важко дихає.
Одного разу впала — погано стало. Попросила Тетяну: подзвони дітям, скажи — мамі погано. Та подзвонила. Але ніхто не приїхав. Ні Богдан, ні Марія, ні Оксана. Лише тиша на тому кінці дроту.
Сусіди виходили Іванівну як змогли. Василь ліки привіз, Тетяна доїла кіз, годувала курей, інша сусідка носила борщ, пироги. Бабуся соромилася — не звикла бути в тягар.
Послабла. Зовсім. Написала листа:
«Заберіть мене до себе. Більше не можу сама…»
Відповіді не було. Наче в повітря написала.
**Прощання**
Влітку вона вирішила: годі. Кіз віддала Тетяні. Грядки не саджала — уперше за півстоліття. Сиділа біля вікна, дивилася на зарослий бур’яном город — той, який так любила, і який тепер не могла підняти.
Одного разу знайшла в сінях старі шкільні зошити. Вирвала звідти чистий аркуш, довго писала. Кожну букву — з болем, кожне слово — із сльозами. Потім поклала записку на стіл, поруч — торбинку з грішми.
…Ішов дощ. Декілька днів поспіль із труби не йшов дим. Сусіди занепокоїлися.
Заглянули — а бабуся лежить тихо, вкрита ковдрою, наче спить. Але більше не прокинеться.
Подзвонили дітям. Ніхто не відповів. Написали. Тиша.
Похорон влаштували сусіди. Тетяна, Василь, ще троє. Жінки напекли, чоловіки допомогли із труною. Все — як для рідної.
Діти приїхали наступного дня ввечері. Коли все вже було прибрано. Отримали від сусідів ключ, мовчки увійшли в хату.
На круглому столі — біла скатертина. На ній — торбинка з грішми та лист.
«Дорогі мої діти — Богдане, Маріє та Оксанко.
Ось і зібралися ви всі разом. Прошу: не сваріться, підтримуйте одна одну. Господарство я роздала. Ікони — у церкву, якщо не візьмете. Пса мого — до Василя, він добрий. Хату продайте, гроші поділіть порівну. Пробачайте і прощайте.
Мама.»
**Забута могила**
Хату зачинили. Зколотили вікна й двері. Пса просто випустили у двір.
Пішли. Більше в село не поверталися.
Хата заросла кропивою та бур’яном. Ніхто не хотів купувати стару хатинку в глухому селі.
Могилка Ганни Іванівни заростала так само — тишею та травою. Але Тетяна, як тільки проходила біля цвинтаря,— Але тільки тут, на твоїй могилі, я розумію, що справжня любов не вмирає, навіть якщо про неї забувають.
