**Щоденниковий запис**
«Уб’ю, негіднику!»
Микола бив кулаками у двері хати, а зібрані люди намагалися його зупинити:
— Митьку, ну що ти робиш? Завтра знову проситимеш вибачення! І сорому немає? Двох діточок виростили, Оленка твоя ніколи нічого поганого не робила, а ти і себе ганьбиш, і її!
Микола обернувся до калітки:
— Вам чого тут? Виставик дивитесь? Геть відси!
Люди не рушилися з місця. Сусідка Миколи й Олени промовила:
— Митьку, чого розгулявся? Має ж бути причина?
— Причина? Оленка й є причина! Я до неї… я до неї всією душею, а вона? Усміхається всім, а он, замкнулася вдома, та ще й з ким?!
Микола зліз з ґанку, сів на лавку. Говорив утомленим, плаксивим голосом — слухати таке від здоровенного чоловіка було дивно й неприємно.
Сусідка заговорила лагідно:
— Даремно ти на дружину наклеп несеш… Добра вона у тебе. Чесна.
Микола вже ледве чутно відповів:
— Не любить вона мене, тітко Галю. Я ж селюк, а вона городянка, от і дивиться ліворуч.
— Ой, дурень ти… Таких дурнів, як ти, ще пошукати треба…
Але Микола вже не чув її слів. Заснув, зігнувши голову на груди. Тітка Галя легенько штовхнула його, хтось підклав під голову кепку, і Митько витягнувся на лавці.
— Ну от, тепер, поки не виспиться — не встане.
***
П’ятнадцять років тому Микола поїхав до міста, щоб навчитися на екскаваторника. Село тоді розросталося, хати будували. Люди казали, що ще трохи — і можна буде звати його містечком. Хіба ж мало, стільки дворів! І не страшно, що нема багатоповерхівок, а санвузол у дворі — головне, народ.
У селі була своя будівельна бригада. Хати для фахівців ставили, а тут замахнулися на клуб. Та не якийсь там, бо звичайний уже був, у дерев’яній хаті. А кам’яний, щоб у два поверхи, і щоб гуртки різні були.
І екскаватор свій був, і багато чого, та ось працювати було нікому. Трактористи були, водії, а от фахівців такого рівня — нема. Тоді вибрали Митька й Петра з іншого кінця села, і відправили до міста.
Митько й Петро ніколи не дружили. Навпаки — ворогували. А все тому, що дівчата їм подобалися одні й ті самі. Навіть носи колись один одному зламали.
У місті їх поселили в одну кімнату — хочеш не хочеш, а доводилося спілкуватися. Петро одразу сказав:
— Що треба йому? Знайти городянку, щоб тут, у місті, залишитися.
Микола тоді здивувався:
— Як так? Господарство за тебе платить, а ти тут залишишся?
Петро засміявся:
— Ну й дурень ти. Усі так роблять. Що в селі ловити?
Микола тільки хмикнув:
— Ну, чекають тут на тебе, такого красеня.
Через три дні Микола побачив Петра з дівчиною. Побачив — і мало не з розуму не з’їхав. Він закохався одразуМикола подивився на Олену, потім на своїх хлопців, і зрозумів, що все, через що вони пройшли, варте того, щоб почати знову.
