— Уб’ю, треба ж!
Микола лупав кулаками у двері хати, а зібрався народ умовляв його:
— Миколо, та що ти витворяєш? Завтра знову прощення проситимеш! І не сором? Двоє дітлашів виростили, Ганнуся твоя ніколи ні до чого не давала приводу, а ти і себе ганьбиш, і її!
Микола повернувся до брами:
— Вам чого тут зібрались? Кіно дивитися? А ну розходьтесь!
Люди не рушилися. Сусідка Миколи й Ганни промовила:
— Миколо, та чого розходився? Має ж бути причина?
— Причина? Ганнуся причина й є! Я до неї… Я до неї всією душею, а вона? Усміхається всім, ось, зачинилась у хаті, а з ким вона там?
Микола зійшов з ґанку, сів на лавку. Говорив голосом утомленим, плаксивим, і чути таке від здорового чоловіка було дивно та неприємно.
Сусідка промовила лагідно:
— Даремно ти на жінку наклеп несеш… Добра вона тобі. Чесна.
Микола вже зовсім слабким голосом відповів:
— Не кохає вона мене, тітко Олю. Я ж селюк, а вона міщанка, от і дивиться все ліворуч.
— Ой, дурнику… Таких дурнів, як ти, ще пошукати треба…
Але Микола її слів уже не чув. Спав, похиливши голову на груди. Тітка Оля ледве штовхнула його, хтось підклав під голову кепку, і Микола витягнувся на лавці.
— Ну, от і все, тепер, поки не проспиться — не встане.
***
П’ятнадцять років тому Микола поїхав до міста, щоб на екскаваторника вивчитися. Село тоді розросталось, хати будували. Люди казали, що ще трохи, і вже можна буде його містом називати. Хиба ж мало — сті́льки дворів. І не страшно, що немає хмарочосів, а санвузол на дворі, — головне, населення.
У сільському господарстві була своя будівельна бригада. Будували хати для спеціалістів, а тут замахнулись на клуб. Та не просто якийсь, бо якийсь у них уже був — у звичайній дерев’яній хатині. А кам’яний, щоб на два поверхи, і щоб гуртки різні.
І екскаватор свій був, і багато чого, тільки працювати особливо нікому. Були водії, трактористи, а от таких фахівців — ні. Тоді обрали Миколу та Леська з іншого кінця села й відправили до міста.
Микола й Лесько ніколи не дружили. Більше того — взагалі не ладили. А все тому, що дівчата їм подобались одні й ті самі. Навіть пару разів носМикола обняв Ганнусю за плечі, вони пішли на святковий майданчик, де вже лунали сміх дітей і весела музика, а на обличчі Миколи сяяла така щаслива посмішка, якої не було вже дуже давно.
