Остання дорога під дощем
Холодний осінній дощ бив по розмитій дорозі, що вела до села Вересень. Іван Васильович, згорбившись під потоками води, уперто йшов уперед. Багнюка липла до чобіт, кожен крок давався з трудом, але він не зупинявся. Сьогодні він мав бути там, біля своєї Соломії. Нарешті, крізь сіру пелену дощу проступили обриси старого цвинтаря.
— Ось і її верба, — прошепотів Іван, і голос йому втратився від болю.
Він підійшов до скромного надгробка й важко опустився на коліна, не помічаючи, як промоклий одяг холоне тіло. Дощ змішувався зі сльозами, котився по зморшкуватому обличчю. Скільки б він так простояв, поринаючи в спогади, невідомо. Але раптом позаду почулися кроки. Іван обернувся й завмер, серце стиснулося від несподіванки.
Ранок того дня був пронизливим і похмурим. Іван Васильович, кутаючись у старенький плащ, стояв на автобусній зупинці в місті. Автобус запізнювався, і це його дратувало. Поряд молода дівчина безтурботно сміялася, базікаючи по телефоні, не звертаючи уваги на його похмурий погляд.
— Можна тихіше? — різко кинув він, не стримавши роздратування.
— Вибачте, — зніяковіло відповіла вона, опускаючи телефон. — Мам, я передзвоню, добре?
Повисла важка тиша. Іван відчув себе ніяково, його грубість різнула його самого. Він прокашлявся й прошепотів:
— Перепрошую, сьогодні не в гуморі.
Дівчина глянула на нього з м’якою усмішкою:
— Нічого, погода така, усіх нервує. А я люблю осінній дощ. Пахне, ніби сама осінь дихає!
Іван мовчав, лише кивнув. Він не був схильним до балачок з незнайомцями. Цим завжди займалася Соломія. Вона вирішувала усе: від рахунків до спілкування з родичами. Іван сприймав її турботу як належне, не замислюючись, доки вона була поруч. Без неї його світ став пустим, як випалена степова рівнина.
Дівчина, не зніяковіла від його мовчання, продовжила:
— Знаєте, добре, що автобус запізнюється. Тоді запізнілі встигнуть. Моя подруга, наприклад, ще не прийшла.
Іван хотів заперечити, що це слабка втіха для тих, хто мерзне під дощем, але в пам’яті спливла Соломія. Якби сорок років тому він не встиг стрибнути в той автобус, їхні шляхи, можливо, ніколи б не перетнулися. Як би склалося її життя? Чи була б вона щасливішою без нього?
Соломія завжди вміла бачити світло навіть у найпохмуріші дні. Її усмішка була як промінь сонця, а доброта гріла всіх навколо.
— Я навіть не знав, коли їй було важко, — подумав Іван, і очі йому заллялися сльозами.
Щоб відволіктися, він вирішив підтримати розмову:
— Ви до Вересня їдете? Глухе місце, молоді там майже немає.
— Так, — кивнула дівчина. — Я онука тітки Ганни, їду її відвідати. А ви?
— До дружини, — тихо відповів Іван. — Там її рідні місця.
— А як її звали? Може, чула.
— Ковальчук. Соломія Петрівна.
Дівчина задумалася, але похитала головою:
— Ні, не знаю.
— Вона, вийшовши за мене, у місто переїхала, — пояснив Іван. — Тільки батьків відвідувала, а після їхньої смерті рідко туди їздила.
Він замовк, поринаючи в спогади. Соломія так любила Вересень, мріяла, щоб вони всією родиною частіше туди приїжджали. Але в Івана завжди не вистачало часу. Тепер час був, а родини не було. Син Андрій завів своє життя, онуків не привозить.
— А ось і моя подруга! — скрикнула дівчина, махаючи рукою. — Сюди, Оленко!
Вона повернулася до Івана з усмішкою:
— Тепер і автобус під’їде.
І справді, з-за рогу з’явився автобус. Дорога до Вересеня займала близько двох годин. Іван згадав, як у молодості Соломія одного разу запізнилася на автобус, і вони гуляли містом аж до півночі. То був час, сповнений надій і тепла.
Потім почалася буденність. Вони з Соломією рідко сварилися — з нею було неможливо сваритися. Її терпіння і доброта були безмежні. Але Іван змінився, почав сприймати її любов як щось належне, не цінуючи тих моментів, які вони ділили.
Якби він міг сказати собі молодому одне слово, це було б: «Цінуй».
Коли автобус в’їхав у село, серце Івана забилося частіше. У пам’яті сплинула цитата з книги: «Пекло — це коли ніколи більше».
Дощ у Вересені лив без перерви, барабанячи по даху автобуса. Іван важко підвівся:
— Моя зупинка.
Він вийшов під зливу, не озираючись. Дівчина з подругою теж вийшли, сховавшись під навісом. Побачивши, куди він йде, вона гукнула:
— Куди ви? Там же лише цвинтар!
Іван зупинився, обернувся, але промовчав. Його погляд сказав усе. Дівчина, опустивши очі, зрозуміла.
Той день, колиІван ледве кивнув, повернувся і знову пішов до могили, де його чекав спокій, якого він так довго шукав.
