Остання дорога під дощем
Холодний осінній дощ бив по розмитій дорозі, що вела до села Вересень. Іван Петрович, згорбившись під потоками води, наполегливо йшов вперед. Бруд прилипав до чобіт, кожен крок давався з трудом, але він не зупинявся. Сьогодні він мав бути там, біля своєї Світлани. Нарешті, крізь сіру завісу дощу виступили обриси старого цвинтаря.
— Ось і її калина, — прошепотів Іван, і голос йому зірвався від болю.
Він підійшов до скромного надгробка й важко опустився на коліна, не помічаючи, як мокра одежа холодить тіло. Дощ змішувався зі сльозами, стікаючи по зморщеним обличчю. Скільки б він так простояв, поринаючи у спогади — невідомо. Але раптом за спиною почулися кроки. Іван обернувся й завмер, серце стиснулося від здивування.
Ранок того дня був сирим і сумним. Іван Петрович, кутаючись у старий плащ, стояв на автобусній зупинці у місті. Автобус запізнювався, і це виводило його з себе. Поряд молода дівчина безтурботно сміялась, базікаючи по телефону, не звертаючи уваги на його похмурий погляд.
— Можна тихіше? — різко кинув він, не стримавши роздратування.
— Вибачте, — збентежено відповіла вона, опускаючи телефон. — Мам, я перетелефоную, добре?
Повисла незручна тиша. Іван відчув докір самому собі — його грубість ранила навіть його. Він прокашлявся й пробурмотів:
— Вибачте, сьогодні не в гуморі.
Дівчина подивилася на нього з м’якою усмішкою:
— Нічого, така погода — усіх нервує. А я люблю осінній дощ. Пахне так, ніби сама осінь дихає!
Іван мовчав, лише кивнув. Він не був схильний до розмов із незнайомцями. Цим завжди займалася Світлана. Вона вирішувала все: від рахунків до спілкування з родичами. Іван приймав її турботу як належне, не замислюючись, поки вона була поруч. Без неї його світ став пустим, як випалена нива.
Дівчина, не зніяковівши від його мовчання, продовжила:
— Знаєте, добре, що автобус запізнився. Ті, хто спізнився, встигнуть. Моя подруга, наприклад, ще не прийшла.
Іван хотів заперечити, що це слабка втіха для тих, хто мерзне під дощем, але в пам’яті спливла Світлана. Якби сорок років тому він не встиг ускочити в той автобус, їхні шляхи, можливо, ніколи б не перетнулися. Як склалося б її життя? Чи була б вона щасливішою без нього?
Світлана завжди вміла бачити світло у найпохмуріших днях. Її усмішка була як промінь сонця, а доброта гріла всіх навколо.
— Я навіть не знав, коли їй було важко, — подумав Іван, і очі заповнились сльозами.
Щоб відволіктися, він вирішив підтримати розмову:
— Ви до Вересня їдете? Глухе місце, молоді там майже немає.
— Так, — кивнула дівчина. — Я внучка тітки Ганни, їду її відвідати. А ви?
— До дружини, — тихо відповів Іван. — Там її рідні місця.
— А як її звати? Може, чула.
— Коваленко. Світлана Іванівна.
Дівчина задумалася, але похитала головою:
— Ні, не знаю.
— Вона, вийшовши за мене, до міста переїхала, — пояснив Іван. — Лише батьків відвідувала, а після їхньої смерті рідко туди їздила.
Він замовк, поринаючи у спогади. Світлана так любила Вересень, мріяла, щоб вони усією родиною частіше туди приїжджали. Але в Івана завжди не вистачало часу. Тепер час є, а родини немає. Син Олег завів своє життя, онуків не привозить.
— А ось і моя подруга! — скрикнула дівчина, махаючи рукою. — Сюди, Настю!
Вона повернулася до Івана з усмішкою:
— Тепер і автобус під’їде.
І справді, з-за рогу показався автобус. Дорога до Вересня займала близько двох годин. Іван згадав, як у молодості Світлана одного разу спізнилася на автобус, і вони гуляли містом аж до півночі. То був час, сповнений надій і тепла.
Потім почалася буденність. Вони зі Світланою рідко сварились — з нею було неможливо сваритись. Її терпіння та доброта були безмежними. Але Іван змінився, почав сприймати її любов як щось природне, не цінуючи тих митей, що вони ділили.
Якби він міг сказати собі молодому одне слово, це було б: «Цінуй».
Коли автобус в’їхав у село, серце Івана забилося швидше. У пам’яті спливала цитата з книги: «Пекло — це коли ніколи вже більше».
Дощ у Вересні лив не перестаючи, барабанячи по даху автобуса. Іван важко підвівся:
— Моя зупинка.
Він ступив під зливу, не озираючись. Дівчина з подругою теж вийшли, сховавшись під навісом. Побачивши, куди він іде, вона гукнула:
— Куди ви? Там же лише цвинтар!
Іван зупинився, обернувся, але промовчав. Його погляд сказав усе. Дівчина, опустивши очі, зрозуміла.
Того дня, коли Світлана— Пішла за квітами, — сказала вона тоді, витираючи сльози. — Тобі щось принести?
