Останній виклик

Останній виклик

З самісінького ранку Марину не покидало дивне відчуття, наче звідкись ось-ось має щось трапитися.

Щось лиховісне

Вона одразу зателефонувала мамі, але Оксана Олексіївна запевнила її, що все гаразд:

Тиск, як у космонавта, голова не болить. Доню, що таке?

Та нічого, просто захотілося почути відповіла Марина. Гаразд, мушу збиратись на роботу, якщо що дзвони.

Домовились.

Та розмови з мамою не вистачило, аби заспокоїти серце. Гнітюче передчуття хоч і розтануло на мить, все-таки повернулось, наче ранковий туман, який наплигує знов і знов.

Марина крутнула чашку з кавою в долонях, вдивляючись у темні хмари за вікном над багатоповерхівками Києва. Уже народжувалися перші краплі дощу а вона не любить дощ з дитинства

Може, все це через погоду, а не через щось інше? зітхнула і навіть посміхнулась, радіючи швидкоплинній надії. Але думка про пригніченість упала на душу знову, мов тінь.

О пів на сьому вона швидко одяглась, взяла з собою бутерброд, кинула телефон до рюкзака й вирушила на підстанцію.

*****

На подвірї підстанції її чекав водій Микола, веселий заклопотаний чоловік із добрими очима. Побачивши Марину, тепло помахав їй, а вона втомлено кивнула.

Та чого це ти така похмура, Марино? усміхнувся Микола, запаливши цигарку. Чи не сталося чого?

Та ні, Коля. Поки що нічого не трапилось. Але ніби щось у повітрі вчувається, задумливо відповіла вона.

Тьху-тьху, подумаєш! І звідки така тривога з самого ранку? Чи, може, не виспалася?

Марина зиркнула вгору: і небо якесь непривітне, от-от зіллється на місто справжньою зливою.

Може, справді я накручую себе. Може, мені не страшно, а просто нудно сьогодні, зітхнула подумки.

Ось уже мчить молода фельдшерка Оленка, нещодавно працює тут. Підхоплює на ходу:

Гарної вам зміни, колеги!

Микола, захопившись димом, закашлявся і стискає кулак у бік Оленки. Та одразу зніяковіла, затулила очі:

Ой, пробачте, зовсім забула пробубоніла, сахаючись.

Вона ще не встигла вивчити, що бажати гарної зміни бригаді, що заступає на чергування, в Україні до лиха. Така собі київська прикмета.

Тепер вже точно щось станеться, прошепотіла Марина і холод заворушився по шкірі.

Ну що, летимо містом, зітхнув Микола, стираючи з лиця зміїну усмішку. Може, пройде те недобре відчуття разом із дощем.

*****

Кожного разу, коли диспетчер шепотіла у гучномовець і на планшеті висвічувався новий виклик, Марина нервово притискала губи.

Чоловік, 35 років, сильний головний біль, порушена мова. Можливо, інсульт, лунало через динаміки.

«Оце мені ще потрібно» гірко подумала Марина. Так, лікарі екстреної допомоги готові до всього, однак

Кожен виклик проходив крізь неї гостро, як крило дзвонкової сови, особливо коли йшлося про смерть. А інсульт це тобі не жарт. Особливо сьогодні

Та у чоловіка виявилось просто тяжке похмілля після святкування вчорашнього дня народження друга. Марина дала таблетку, порадила перепочити.

А як пива випю легше стане? запитав той з надією.

Та хіба ж можна! Це тільки погіршить. Якщо хочете жити довго забудьте про алкоголь.

Вийшла з квартири і видихнула. Ніби камінь із душі.

«Може, Коля має рацію. Було то не передчуття, а втома, що накопичилась за тиждень?»

Вже подумала заспокоїтись, як прийшов новий виклик. Прямо на Лукянівське кладовище…

Куди?! здивувався Микола.

На кладовище, сухо відказала Марина.

Там сьогодні ховали якогось відомого актора, одесита. Дивно, що вона про нього жодного разу не чула.

Молоді та літні, чоловіки й жінки усі стояли, мов примари, із червоними гвоздиками. Деякі востаннє згадували його добрим словом.

Марина щомиті чекала біди. Микола нервово палив одну за одною.

Але нічого не трапилося, екстрена допомога виявилась не потрібною.

Далі були ще декілька звичних викликів. Плавно й непомітно минуло майже 12 годин, і до кінця зміни залишалося якихось десять хвилин.

Уже бачила себе вдома, під теплою ковдрою, із мамою й чайником гарячого чаю.

Вдесяте набрала мамин номер.

Все добре, трохи втомлено відповіла Оксана Олексіївна. Повечеряю зараз й телевізор гляну.

Мамо гаразд? запитав Микола, коли Марина поклала слухавку.

Все спокійно.

Та я ж казав! посміхнувся Микола. Твоя тривога даремна. От наврочила: передчуття, передчуття

А воно досі є, Коля Не розумію, що так тісно у грудях.

Завела б ти собі песика чи кота, жартома запропонував Микола. Я от додому повертаюсь мій котик Сірко зустрічає, муркоче так, що ніби світ стає інакший. Всі погані думки одразу кудись діваються.

Та як я заведу, коли мене й вдома майже не буває? Хто ж із ним буде?

Ти ж не одна, я-то, на відміну від тебе, маю сімю

Хотіла ще щось мовити, але планшет ожив і пролунав голос диспетчера:

Марино, не розслабляйся! Ще останній виклик вулиця Франка, 37, квартира хвильку…

Не сорок два, бува?

Але ж так 42. Звідки знаєш? здивувалась диспетчер.

Там же Семен Петрович мешкає. Я до нього вже, як у гості, їжджу. Він знову на серце жаліється?

Марина почула важкий зітх Диспетчерки.

Помер він сьогодні, Маринко Ще зранку, кажуть. Поліція вже на місці, а ви як завжди Маєте бути.

Ясно відповіла якось відсторонено.

Тремтячи, поклала планшет на коліна, перестала чути Миколу. Аж тут Микола тихо озвався:

Шкода Семена Петровича. Казала ж ти, який він добрий був. Але це не твоя провина, Маринко він і в лікарню не хотів, від усього відмовлявся…

Та знаю

Відкинулась на крісло, заплющила очі. Моторошний гурток думок стискав мозок, ніби змій-віщун.

*****

З Семеном Петровичем вона познайомилась півтора місяці тому. Він тоді вперше викликав швидку через біль у грудях.

Двері відчинені, заходьте просто так, дзижчав тоді у телефон диспетчер.

Коли Марина переступила поріг, її зустрів малесенький рудий песик. Він глухо гарчав на неї, потім скавучав, а як побачив господаря, підстрибував на всю кімнату хвостиком махає.

Приніс із двору, прихистив, тепер мене оберігає, сміявся Семен, вже намагався звестися з ліжка.

Лежіть спокійно! Та й песик у вас чудовий. Я б сама завела, якби могла.

А хіба не можете?

Є причини Гадаємо, що з вами? Що болить, як довго?

Розповів усе. Людина він була самотня рік, як не стало дружини. З лікарями лікування результату не давало.

З кожною чергою в поліклініці гірше. Біль то є, то нема, розвів руками.

А детальніше?

Поболить відпустить. Корвалол та Валідол рятували.

Марна справа, усміхнулася Марина. Зробимо ЕКГ.

На кардіограмі чіткі проблеми. Хотіла госпіталізувати, але категорично відмовився.

А кого ж пса лишу?! Дайте укола й таблетку краще

Це тимчасово. Краще згодьтесь у лікарню.

Інші так і робили, живу ж досі. Не поїду. Можу відмову написати.

І надалі так само. Відмовлявся, не хотів їхати, а всі виклики випадали саме Марині знав її, довіряв.

Колись боліло й проходило. Зараз стискує й не відпускає.

Стан гіршає, допомоги не шукаєте. Може, хочете у лікарню?

Вибач, Марино, не можу. Хто ж із Ладею залишиться? Ось сусідка Віра Степанівна погодилась, якщо що годуватиме й вигулюватиме, я їй і гроші показав.

Гроші?

Щоб песика годувала, як не стане мене. Бо не у всіх є лишні гроші на тваринок

Добрий був чоловік.

І ось тепер Марина знову їде до Семена Петровича тієї ночі його голос не залунає назустріч, не поскаржиться на здоровя і не погладить песа, поки вона розповідатиме останні новини.

Останній виклик справді останній.

Хай би що казав Микола, але Марина провини з себе не зніме мала б переконати, вмовити їхати в лікарню

Маринко, приїхали.

Що? не одразу виринула вона з туману.

Млявою ходою піднялася на третій поверх, зайшла у квартиру, де вже був дільничий і сусідка з тією самою Вірою Степанівною вони вже перетиналися.

Семену тоді стало зле на вулиці, він, обіймаючи Ладю, попросив Віру викликати швидку й так вони познайомились.

Добрий вечір, Марино, тихо мовила Віра.

Добрий. Це ви поліцію викликали?

Я, звісно. Ще позавчора. Бо пес із ранку скавучав, а Семен не вигуляв. Дуже дивно, але що знати може, просто настрій поганий.

А далі?

Я на дачу їхала, повернулась увечері пес виє. Викликала поліцію. Прийшов дільничий зі слюсарем відчинили двері Віра махнула у бік спальні.

Марина увійшла в кімнату, довго дивилась на Семена Петровича, намагаючись втримати сльози. Склала акт і тут

згадавши щось, кинулась шукати песика, і на кухні, й на балконі, й у ванній.

Ви щось шукаєте? здивовано запитав дільничий.

Тут же мав бути песик. Ви його не бачили?

Серий, кучерявий? Тут бігав, гавкав. А потім, здається, сусідка забрала.

«Слава Богу!» полегшено зітхнула Марина.

Бо страшенно боялася, що Ладю вигнали надвір. Семен так його любив, не простив би.

Вийшла Марина із квартири і подумала-таки навідатися до Віри, яка поспіхом пішла додому.

Марино? здивувалась Віра. Щось сталося?

Хотіла подякувати, що забрали Ладю. Він як, сумує?

Хто сумує?

Ладя Він же з вами?

А, песик? Та ні, я його не забирала навіщо він мені?

Але ж дільничий казав

Ну, забрала, а потім випустила на двір, хай бігає. Такий галас зчинив, що неможливо! сказала, мружачись.

Ви відпустили його на вулицю?

Не вигнала, просто випустила. Квартира не для нього, та й господаря вже нема.

Але Семен Петрович заздалегідь домовлявся з вами, навіть гроші залишив на корм.

Віра помітно почервоніла, але відмахнулась:

Я про таке нічого не знала, Марино. І про гроші вперше чую.

Та він сам

Вибач, мені ніколи зараз. А пес виживе, якщо йому так треба. Люди хороші знайдуться

*****

Марина зірвалася зі сходів і вибігла надвір. Над Києвом розправились холодні крила дощу, що з кожною хвилиною ставав сильнішим.

Ти чого під дощем мокнеш? крикнув Микола з машини. Ходімо в салон, інакше промокнеш до нитки.

Марина відкрила дверцята, кинула аптечку, але вийшла з машини знову.

Чому? спантеличено мовив Микола, наближаючись.

Коля, їдь сам на підстанцію, я маю ще справу

Яку?

Знайти Ладю.

Кого-кого?

Марина коротко розповіла, що сталося. Микола докурив цигарку, скинув у калюжу, витер руки.

Не залишу я тебе одну, тихо мовив. Зараз разом пошукаємо твого песика.

Та тобі не можна залишити авто

Ми, Марино, нікому не розкажемо. Пішли.

Вдвох кружляли прибудинковим двором, заглядали у кожну клумбу. Раптом до пошуків долучився дільничий.

Я буду допомагати, якщо можна, сказав по-чоловічому просто.

Знайшов! побачила Марина, як її друзі схилились під лавкою.

Там справді був Ладя песик тихо гарчав на Миколу, відганяючи його від себе.

Ладю, мій хороший крізь сльози промовила Марина. А може, то був дощ на її щоках?

Песик вийшов, обнюхав її, сів біля ніг і тихенько пискнув.

Я знаю, малий. Нема більше Семена Петровича. Але я, якщо захочеш, стану тобі новою родиною. Пішли зі мною?

І Ладя пішов.

Бо відчув: ця жінка своя. Бо він, як і Марина, не любив дощ

*****

Спершу Марина боялася, що не впорається. Але їй допомагала мама.

У дні чергування Оксана Олексіївна приходила до доньки: годувала, вигулювала Ладю.

А у вихідні родина разом гуляла на Воздвиженці чи Шевченківському парку Марина, мама й улюблений пес.

Вона анітрохи не пошкодувала, що забрала цього нещасного й комусь непотрібного песика.

Бо тепер її життя нарешті набуло сенсу, і Марина зрозуміла Семена Петровича, хоча, як лікарка, не поділяла його впертої недовірливості до медицини.

А скоро їхню сімю поповнив ще хтось.

Той самий дільничий Володимир, що обіймав участь у пошуках песика. Він одразу відчув симпатію до Марини, але обставини знайомства були не з легких.

Коли Володимир перший раз прийшов із букетом, на порозі його стрічав Ладя.

Обнюхав, уважно подивився та тихо гавкнув: «перевірку» пройшов!

А отже, Марина в безпеці. Хіба що тепер, крім тривог щодня, їй світить те, про що вона досі лише мріяла справжнє щастя.