Останній виклик

Останній виклик

З самого ранку Олені не давало спокою дивне відчуття, ніби щось от-от мало трапитися.

Щось недобре

Вона одразу набрала маму Ганну Дмитрівну, але та спокійно відповіла, що почувається чудово:

Тиск, як у космонавта, голова не болить. А ти чого питаєш?

Та нічого… просто так, на всяк випадок, відповіла Олена. Гаразд, збираюсь на роботу, якщо що телефонуй.

Добре, доню.

Після розмови, здавалося б, мало б відпустити, однак неспокій не зникав, а передчуття важкого дня не розсіювалось.

Олена ніяк не могла второпати, з чого воно виникло видимих причин не було. Хоча, з такою роботою, як у неї, чого тільки не станеться, а тим більше у понеділок. А понеділок то вам не жарт, важкий день.

Випивши до денця каву, вона кинула оком на годинник було пів на сьому та поспіхом одяглась. Хапаючи щось на перекус, вийшла у холодний світанковий вранішній Київ.

*****

Біля підстанції Олену зустрів водій Михайло, з яким сьогодні мала колесити все місто. Побачивши її, вітався широкою посмішкою, а вона втомлено кивнула.

Оленко, ти чого така усмутнена? з посмішкою спитав Михайло, запалюючи цигарку. Щось трапилось?

Мир буде. Просто відчуваю, що щось недобре станеться, замислено озвалась вона.

Та ну, ще й зранку таке накручувати! Недоспала, чи як?

Олена не відповіла. Втнулася поглядом у небо. Сірі хмари сповзали над дахами панельних будинків, і здавалося, от-от посиплеться рясна стіна дощу.

А вона дощів недолюблювала з дитинства

«Може, річ у погоді? Чи просто настрій поганий, ото й усе?»

Навіть посміхнулася полегшено, наче нарешті збагнула причину неспокою.

Однак уже за мить важке передчуття повернулося хвилею.

Гарної вам зміни, колеги! вигукнула дівчина, що пробігала поруч.

Михайло, почувши це, ледь не поперхнувся димом, а як відкашлявся показав їй кулак, і вона сполохано захлопала очима.

Пробачте, зовсім вилетіло з голови, винувато бурмотіла вона.

Дівчина щойно прийнята на станцію фельдшеркою, ще не вивчила, що бажати “легкої зміни” виїжджаючій бригаді погана прикмета.

Ось тепер точно щось трапиться ледь чутно шепотіла Олена, аж мороз по шкірі пішов.

Щоб тобі буркнув Михайло, викинувши бичок у залізний смітник.

*****

Олена нервово кусала губу, щоразу як диспетчерка скидала на планшет адресу із причиною виклику, що лунав гучномовцем:

Чоловік, 35, скаржиться на різкий біль у голові. Судячи з того, як язик заплітається підозра на інсульт.

“Тільки цього не вистачало…” думала Олена. Так, лікарі швидкої мають бути готовими до всього, але

Вона пропускала кожен виклик через себе, особливо коли справа йшла до смерті. А при інсульті таке можливо. Особливо сьогодні…

На щастя, у чоловіка нічого страшного не було.

Язик заплітався, бо відзначав до світанку з другом день народження, а голова, виявилось, просто боліла з похмілля. Олена дала йому пігулку і порадила виспатись.

А якщо пива ковтнути, полегшає? спитав чоловік з надією, тримаючись за лоба.

Ні в якому разі! Погіршає. Хочете жити довго покидайте алкоголь зовсім.

Вийшовши з квартири, Олена видихнула полегшено.

“Може, й справді Михайло правий, а все це лише наслідок втоми?..” лише почала вона заспокоюватися, як пролунала команда з диспетчерської:

Їдьте на кладовище…

Що?! Михайло здивовано підняв брови.

На Байкове кладовище, тихо відповіла Олена, міцно стискаючи планшет.

Там сьогодні ховали якогось, кажуть, відомого актора родом із Києва (хоч сама Олена про нього й не чула).

Людей було доста.

Молоді й старі, чоловіки й жінки, одні стояли з гвоздиками, інші плакали. Хтось згадував покійного теплими словами…

Олена тільки й чекала, що щось трапиться. Михайло одну за одною палив цигарки.

Та все минуло спокійно, і “швидка” ніде не знадобилася.

Далі виклики повертали все до буденності. Зміна летіла геть непомітно.

Вже лишалося хвилин десять, можна було звертати додому.

Олена вже бачила себе вдома під гарячим душем, аж ось… знову дзвінок мамі востаннє переконатися, що все гаразд.

Все добре, відповіла Ганна Дмитрівна. Піду вечеряти, потім телевізор подивлюся.

Як там мама? спитав Михайло, коли Олена відклала телефон.

Добре.

От бачиш! радісно облишив Михайло. Як і казав: нічого страшного. А ти все: тривога-тривога…

Та вона й досі є, Коля… Часом не зрозумію, що так непокоїть.

Може, завела б собі якусь тваринку? Вони добре стрес знімають.

Ти серйозно?

Авжеж! В мене вдома кіт Семен. Як приходжу стрибає на руки, муркоче, аж душа радіє! Всі турботи як рукою знімає.

А в мене з моїм графіком яка тварина? Хто її годуватиме, коли я добу на зміні? Ти ж маєш сім’ю, а я сама.

Хотіла ще щось додати але планшет ожив, і голос диспетчерки пробив простір:

Олено, не розслабляйся, зміна ще не скінчилась. Прийми останній виклик вулиця Сковороди, 17. Квартира… хвилинку…

Не тридцять дев’ята? перебила Олена.

Саме так квартира 39. А звідки знаєш? здивувалась диспетчерка.

Там же Семен Петрович мешкає. Як до рідного їжджу. Знову серце схопило?

Вона почула важке зітхання, й у грудях стало тісно…

Помер він, Олено… Ще зранку. Поліція вже на місці мусиш бути, сама знаєш…

Знаю… химерно відповіла Олена.

Тремтячою рукою вона поклала планшет на коліна і глянула на Михайла. Той усе почув сам, просто кивнув.

Шкода Семенка… Та ти не картаєш себе він сам не хотів до лікарні. Жодної твоєї провини нема. Чуєш?

Авжеж…

Олена відкинулась на спинку крісла і надовго замовкла в собі.

*****

З Семеном Петровичем Олена познайомилася півтора місяці тому сам викликав «швидку», бо щось давило в грудях.

Хазяїн сказав, що двері відчинені, можете одразу заходити, сказала диспетчерка.

Добре.

На порозі її зустрів зовсім малий цуцик зігрітий і розгублений. Спершу гарчав кумедно на «непрошену», потім загавкав, а тоді хутко побіг до кімнати, коли хазяїн покликав.

Я підібрав його на вулиці. Ото він тепер хазяїна й захищає, всміхнувся чоловік, намагаючись підвестися.

Лежіть, не поспішайте, озвалась Олена. А цуцик у вас пречудовий! Я б і сама такого взяла, якби могла.

А чом не можеш?

Є обставини… Ліпше розкажіть про себе. Що турбує, як давно, у лікаря спостерігаєтесь?

Пенсіонер розповів, що серце в нього поболіває відколи померла дружина. Раніше ходив у поліклініку, але ліки не допомогли

У черзі мені гірше робиться. Біль то приходить, то відпускає.

Очікувана картина. Детальніше?

Та нічого цікавого. Поболить відпустить. Таблетку ковтну, заспокоюсь.

Але це не лікування, усміхнулась Олена. Давайте зробимо ЕКГ.

На кардіограмі вона побачила проблеми і вже хотіла вмовити Семена Петровича їхати до лікарні, але він відмовився навідріз.

Я ж Баркла на кого залишу? Ви мені таблетку дайте, чи укол…

Це лише на день-два. Я б радила їхати на госпіталізацію.

Інші ваші колеги так робили і нічого, живий он! У відмові підписа напишу.

Вона так і не переконала його.

Відтоді, здавалось, їздила тільки до нього раз на тиждень точно.

Раніше такого не бувало. Поболить відпустить. Зараз же не відпускає.

Бо щораз гірше без лікування. Мо поїдемо нарешті в лікарню?

Пробач, Олено, не можу. Я ж не маю, з ким Баркла залишити. Він ще малий зовсім.

А якщо щось трапиться з вами кому тоді він буде потрібний? запитала Олена.

Не трапиться… А як і трапиться знайдуться добрі люди, не виженуть на вулицю. З сусідкою домовився вона догляне, навіть показав, де гроші лежать.

Гроші?…

Ага, їй для корму. Бо ж не всі берутьіз вулиці, бо грошей шкода.

Добра була душа цей чоловік.

І ось зараз Олена знову їде до Семена Петровича але вже не поговорить, як колись. Шкода…

Останній виклик справді став останнім.

Хоч Михайло й казав, що немає її вини та вона інакше відчувала. Вона мала умовити його поїхати до больниці…

Оленко, приїхали.

Що? відчула на плечі важку долоню Михайла.

Приїхали, кажу.

Силою волі пересуваючи ноги, Олена піднялась на третій поверх, зайшла в квартиру, а там були дільничний і сусідка Лариса Яківна, теж знайома по попередніх викликах.

Якось Семену Петровичу стало зле надворі, і він, не випускаючи Баркла з рук, попросив Ларису зателефонувати у “швидку”. Відтоді й познайомилися.

Вітаю, Олено.

Добрий день, Ларисо Яківно… Це ви поліцію викликали?

Я, звичайно. А хто ще? Бо цуцик Семена ще зранку скавучав. Дивуюся, чого не гуляє з ним. Думала, може, настрій не той. Потім гайнула на базар, повернулась ввечері а він усе плаче. От і подзвонила поліції. Дільничний зі слюсарем відчинили… А там… вона кивнула на спальню.

Дякую, зрозуміла.

Олена зайшла в спальню, довго дивилась на обличчя Семена Петровича, стримуючи сльози. Потім написала заключення. А потім…

Згадавши щось, дивилася по хаті, пройшлась на кухню, ванну. І навіть на балкон.

Ви щось шукаєте? спитав дільничний.

Має бути тут цуцик. Не бачила його

Темненький такий? Та був. Метляв біля ніг, гавкав. Сусідка, здається, забрала.

«Слава Богу!» з полегшенням видихнула Олена.

Вона вже була злякалася, що цуцика вигнали надвір. Семен Петрович дуже його любив…

Попрощавшись із дільничним, вона вирішила ще на хвильку зайти до Лариси Яківни.

Олено? здивовано підняла очі сусідка. Щось трапилось?

Хотіла подякувати, що забрали Баркла. Як він, переживає?

Хто?

Баркл… Він же у вас.

А, песик той? Та я не забирала його собі. Навіщо він мені?

Але ж дільничний сказав, що ви його забрали.

Та, вивела трохи надвір, бо гавкав без угаву, навіть на дільничного кинувся… Подумала, хай вигуляється. В хаті ж нема чого сидіти хазяїна немає.

То ви, виходить, вигнали цуцика на вулицю?

Не вигнала, просто випустила. В хаті йому вже нема місця. Господаря ж нема.

Та Семен Петрович же казав, що з вами домовився… Навіть гроші на корм показав.

Обличчя Лариси Яківни змінилося: зляканість змінили суворі риси.

Не знаю про які гроші, Олено. Не було жодної домовленості.

Але ж він

Перепрошую, мені ніколи. А цуцик… виживе добре. Світ не без добрих людей, може хто приголубить.

*****

Олена збігла сходами з дев’ятиповерхівки й вийшла під хлюпотіння грози.

Дощ ще тільки починався, але краплі ставали щораз більшими.

Олено, чого ти стоїш під дощем? гукнув Михайло з машини. Хутчіш сюди, змокнеш!

Олена відчинила двері, залишила в салоні медичну валізу й…

…зачинила двері.

Оленко, ти як? здивовано глянув Михайло.

Михайле, їдь на підстанцію, зміна скінчилась, а я ще мушу дещо зробити.

Що саме?

Знайти Баркла.

Якого ще Баркла? Об’ясни, будь ласка!

Вона двома словами переповіла все.

Тим більше саму не залишу. Скоро темнітиме. Разом підемо, рішуче відповів він.

Але ж тобі не можна лишати машину!

Хіба скажемо комусь про це? Все буде добре!

Майже десять хвилин вони шарили по всьому прибудинковому території, шукаючи цуценя, що наче крізь землю провалився. Потім і дільничний доєднався.

Олено, не чекаючи дива, раптом почула:

Знайшов! крикнув Михайло, й вона кинулась до нього.

Під лавочкою, на тлі кленового листя, сидів Барколя. Він гарчав на Михайла, оберігаючи свою територію.

Барколю, мій хороший! схлипнула Олена, але сльози невидимо змивалися дощем.

Песик одразу вийшов назустріч, впізнавши Олену. Довірливо заглянув у вічі й тихо скавучав.

Я знаю, малий… Нема більше Семена Петровича. Пішов від нас…

Михайло відвернувся, ковтаючи сльози. Дільничний підняв голову догори, мов нічого не сталося мужчина ж не плаче, особливо у формі.

Я не зможу замінити тобі хазяїна, але лагідно промовила Олена. Я хочу спробувати. Підеш зі мною?

І Барколя пішов.

Бо відчув: Олена добра, не скривдить ніколи.

І ще тому, що страшенно не любив дощу…

*****

Спершу Олена боялася, що не впорається. Та рятувала мама приходила годувати і вигулювати Барколю, поки донька чергувала.

На вихідних вони всі разом гуляли у Маріїнському парку Олена, мама і щасливий пухнастий хвостик.

І ніколи не пошкодувала Олена, що прихистила самотнього пса.

Бо життя її наповнилось сенсом, вона навіть зрозуміла Семена Петровича. Як лікар не схвалювала його впертість, а як людина зрозуміла.

Згодом до цієї родини долучився ще один дільничний Володимир, той, що допомагав у пошуках цуцика. Олені він сподобався відразу, та обставини знайомства були не з приємних.

Коли Володя прийшов у гості з айстрами, на порозі його стрічав Барколя.

Пес обнюхав, пильно подивився перелякано, а тоді весело гавкнув “перевірку” склав.

Тож господарці нічого не загрожувало. Хіба що те саме щастя, що вона так давно снилосяБарколя, почувши запах айстр, радісно оббіг навколо гостей і діловито вмостився біля дверей, рушником витираючи вмокрі лапи у маминих долонях.

Он бачиш, який у нас тепер порядок, з посмішкою сказала мама, підморгнувши Володимиру.

Пес охоронець на службі, жартував він, простягаючи квіти Олені.

Вони всі разом сіли за стіл: за вікном уже розцвітали вечірні ліхтарі, а надворі шелестіли краплини липневого дощу. Барколя підкрався до Олениних ніг і поклав голову їй на коліна так, як він це робив зі своїм першим хазяїном.

Олена погладила пса по голові й нарешті відчула: тривога відступила, навіть тієї непевної порожнечі вже не було. Усе стало на свої місця щось пішло з цього світу, щось прийшло, щось виросло у самому серці.

І коли Михайло подзвонив того вечора з коротким “Ну шо, як Барколя?”, вона відповіла вперше за довгий час по-справжньому спокійно:

У нас усе добре.

Дощ затих під ранок, і на місто впала свіжа блакить. Олена, Барколя, мама і Володимир вирушили на довгу прогулянку.

На повідку, з обережністю і трішки з важкістю у лапах, Барколя йшов уперед, але весь час озираючись на свою нову родину.

Бо кожен заслуговує, щоб його бодай раз у житті хтось врятував. І хтось дочекався, навіть якщо це просто маленький пёс під дощем.

А далі все ще буде і добрі зміни, і теплі слова, і рятівна турбота В кожного свій останній тривожний виклик, але і свій перший шанс стати для когось домом.

Врешті-решт, світ тримається не лише на лікарях, а й на тих, хто здатен простягнути долоню.