– Я не дозволю тобі цього зробити, Степане! Лише через моє тіло! – закричала Марія Степанівна, загороджуючи шлях до городу.
– Відходь, матінко! Рішення прийнято! Завтра приїде техніка, і все тут зруйнує. Документи вже підписані, – Степан тяжко зітхнув, не поглядаючи на матір.
– Які ще документи? Хто дав тобі право володіти землею, яку твій батько сам копав сорок років? На якій я щороку гнула спину? – старуха стискала схрущалисті кулаки, а вітер розпорошив їй сірі коси.
– Не драматизуй. Ти вже не в тому віці, щоб коритися в землі. Та кому потрібні твої огірки-помідори? У магазині все є, – Степан простягся до воріт, але мати знову преграла йому дорогу.
– У магазині? – презирливо фыркнула Марія Степанівна. – Це не їжа, це лише хімія! Твій батько в могилі перевертається від твоїх слів!
Сварка під старою яблунею, посипаною грушками, переросла в справжню сварку. Від яблонь розкидалися рослинки з соняшниками, дозрілими горошинами й високими кущами малини. Повітря наповнювалося ароматом трав і співними яблук. Небо над селом Чорногорою було густо-блакитним, та рідкі хмари поволі плескали над мовчазними хатами.
Степан, високий чоловік із першими білками побіля вушок, відчував, як середина нього закипала сердитість. Він приїхав із Львова з чітким планом: продати ділянку застройникові й забрати матір у міську квартиру. Хата, у якій минуло його дитинство, давно пригнила, дах протікав, а мати з кожним роком ставала важче справлятися з господарством. Але старуха не хотіла й чувати про переїзд.
– Мамо, будь розумною. Тобі сімдесят два. Ти цілий день пашеш цим городом, ніби від цього залежить твоя життя.
– Так і є, – тихо відповіла Марія Степанівна, змякши. – Це і є моє життя. Що я буду робити в твоїй міській квартиру? Біля телевізора сидіти? Я задохнусь там.
– Ніхто не задохнеться, – Степан зняв окуляри й утомлено потер лоба. – Ти будеш поруч з нами. Оксана вже кімнату для тебе приготувала, онучка кожного дня питає, коли бабуся приїде.
– Олесь, звісно, золотце моє, – посміхнулася старуха, а на мить обличчя її осяяло. – Але я цей дім не брошу. Тут все моє, все рідне. Тут кожен куток пом’яє батькове.
Степан зітхнув. Мати була вперта, як завжди. Спречатися з нею було безліч, але й залишати її одну в розпалимому домі він із собою не міг. Міська квартира не радувала її. Але й селське життя у її віці ставало все небезпечнішим.
– Хоча б допоможи мені зібрати останній урожай, – попросила мати, неочікувано змінивши тон. – Яблуні в цьому році нарожуйть, як ніколи. Гріх залишати.
Степан погодився допомогти матері, сподіваючись, що за роботою ще зможе поговорити з нею про переїзд. Вони разом пішли до амбара за кошиками й літакою.
– Пам’ятаєш, як батько зобов’язував тебе кожного ранку поливати ці яблуні? – запитала Марія Степанівна, коли вони наближалися до дерев. – Ти так сердився на нього. А тепер бачиш, які плоди? „Київська“, твоя улюблена.
– Пам’ятаю, – неохоче відповів Степан, відчуваючи, як до горла підкається купа. – Але це було давно, мамо. Часи змінюються.
– Часи-то змінюються, а люди все ті самі, – філософски зауважила старуха, уручаючи синові потертого кошика. – Не забувай, синочку. Коріння своє пам’ятай.
Сонце повільно опускалось за пасма, окреслюючи небо в алій тон. Вони працювали плечем до плеча, збираючи наливе яблука. Степан іноді поглядав на мати, помічаючи, як постаріли її руки, як глибокі морщини на обличчі. Але в очах по-другому мерехтів той же вогонь, що й у молодості – самовпевнений, неугасимий.
– Твій батько казав, що земля – вона жива, – нарешті мовчання Марія Степанівна. – Вона все відчуває й все пам’ятає. Якщо до неї з любов’ю, то й вона тебе з нагородить.
– Мамо, – Степан поставив кошик на землю й серйозно поглянув на мати, – я продав ділянку не через гроші. Я переживаю за тебе. Ти тут одна, без допомоги, без нормальної медицини. Що, якщо щось станеться?
– Зі мною нічого не станеться, – відмахнулася старуха. – Оленка з сусідньої хати кожного дня заходить. А й Ольга по дорозі завжди допоможе. Ми ще живі!
– Оленці самі сімдесят, а Ольга еле ходить. Які з них помічниці?
– Не ображай старух! – гнівно сказала Марія Степанівна. – Ми ще о-го-го! Оленка вчора мені цілий таз малини принесла, сама зібрала. А Ольга такі пиріжки пек, пальці оближеш.
Степан похитав головою. Мати жила в своєму світі, де сусідки були вічно молоді й біди, де город кормив краще за магазин, й де минуле було важливіше за майбутнє. Як пояснити їй, що він просто хоче себе завірити її? Що кожного разу, коли від’їжджає у Львів, він не спить ночами, уявляючи, як вона повзне з покривель мілкого чи упаде, кавалюч на городі?
– Знаєш, а твоя дружина мені сьогодні дзвонила, – неочікувано повідомила Марія Степанівна, обережно укладаючи яблука в кошик.
– Оксана? – здивувався Степан. – З чого?
– Просила вплинути на тебе. Сказала, що ти метался як у поті. Працюєш як у кайданах. Переживає за тебе.
Степан усміхнувся. Оксана завжди була на боці матері, навіть коли вони сварилися.
– Вона запропонувала, щоб ви із Оленькою приїхали до мене на все літо, – продовжила старуха. – Говорить, дівчинці свіжий повіт необхідний, і пора забути про ці ваші гаджети. А я й подумала – може, так і краще буде? Ви літом тут, а я зимом до вас. Дім-то без присмотру залишати не можна.
– Ти це тепер придумала, – з недовірою поглянув на неї Степан.
– Візьми! – обурилася Марія Степанівна. – Спрося у своєї дружини, якщо не вірить.
Вони закінчили збирати яблука, коли почав смеркатися. Кошики були повні, і Степан з трудом заніс їх у хату. Марія Степанівна суетилася у натягах, виставляючи на стіл рум’яниші пиріжки і наливаючи чай в старі фарфорові чашки.
– Сідай, синочку. Поговоримо по-чесному, – запросила вона.
Чай був гарячим і ароматним, з добавкою смородинових листків і мяти. Пиріжки тали в роті, нагадуючи Степану дитинство, коли після шкіл він біг додому, знаючи, що мати чекає на нього з чимсь смачним.
– Я розумію, що ти хочеш смілий, – почала Марія Степанівна, уважно дивлячись на сина. – Але Степане, послухай і ти мене. Я всю життя прожила тут. Твій батько, слава йому, спорудив цю хату власною рукою. Кожна дошка, кожен цвях пам’ятає його. Як я можу все це залити?
– Мамо, ніхто не змушує тебе продавати будинок. Проживай тут літом, а зимою – у нас у Львові. Тобі ж краще, – обговорював Степан.
– А город? А яблуні? Хто за ними погляне?
– Мамо, – Степан узяв її за руку, – город – це не вся життя. Ти ж сама сказала – останній урожай. Може, справді пора відпочити?
Марія Степанівна мовчала, дивилася в вікно, за яким уже стемніло. Де-небудь удалеку залаяла собака, на її оклики відповіла інша. Звуки сільської ночі були такими знайомими й любими.
– Пам’ятаєш, ти в дитинстві боявся спати один? – неочікувано запитала вона.
– Чого це? – нахмурився Степан.
– Батько тоді сказав: „Нехай хлопчик звикає до самотності. Несхвалюй його.“ А я всі ж радила до тебе, коли ти засів, і сиділа поруч, – Марія Степанівна посміхнулася. – Ти думаєш, я не бачу, як ти змінився? Як цілістянку поглинув? У тебе навіть посмішка інша стала.
– Що це означає – інша? – не зрозумів Степан.
– Натянута якісь. Неискрення. Ніби ти всюди працюєш, навіть коли посміхаєшся.
Степан мовчав. Він ніколи не задумувався про це, але в словах матері була правда. Життя у Львові складалося з безкінечних дедлайнів, зустрічей, звітів. Навіть вдома він часто сидів за ноутбуком, поки дружина лягла дівчинку. Коли він у останній раз просто гуляв у парку із Оленькою, не думаючи про роботу?
– Завтра я поїду в місто і скасую угоду, – неочікувано для себе сказав Степан. – Але з одним умовою: ти проведеш цю зиму у нас. Оксана буде рада, а Оленка просто щаслива.
– А город? – з тривогою запитала Марія Степанівна.
– Весною повернешся і засієш все заново. Я допоможу тобі.
Старуха недовірливо подивилася на сина:
– А як же твоя робота? Ти ж завжди зайнятий.
– Узяв відпустку. Давно час, – твердо сказав Степан.
Уранці його розбудив аромат свіжевипеченого млинця. Марія Степанівна ходилася на кухні, напівляла стару пісню. Коли Степан зайшов, вона як раз розливала по чашках свіжий чай.
– Що так рано встав? – зазивав він.
– А ти забув? У нас ж ще малина не зібрана, а й біганий до копання пора, – Марія Степанівна була повна енергії. – Якщо хочеш успіти все зробити до від’їзду, потрібно пожвавіти.
Після сніданку вони разом пішли у сад, де їх зустріло яскраве вечірнє сонце. Малина справді чекала на збирання – величезні ягоди висіли на кущах, ніби драгоценне кам’я.
– Смотри, як сприймає! – із гордістю сказала Марія Степанівна. – Я її в минулому році омолодила, а у цьому – вони як красуні!
Вони працювали разом, і Степан ловив себе на думці, що йому подобається це темповане селянське життя. Тут не треба було постійно дивитися на годинники, відповідати на дзвінки, поспішати на зустрічі. Тут життя текло інакше – у злагоді з природою, з восходом і заходом сонця.
– Візьми, спробуй, – Марія Степанівна простяг йому грудку тільки що зібраної малини. – Це не та, що в магазині. Це справжня.
Степан взяв ягоду і вклав у рот. Солодкий смак із легким смажком нагадав йому дитинство, коли вони з батьком збирали малину, а мати потім варив з неї м’ясо. Навідки вибухнули з очей.
– Ти чого це? – з тривогою спитала Марія Степанівна.
– Нічого, мам. Просто пригадав, як ми з батьком тут працювали.
– Він тобі любив, Степане. Хоть і строг був, а любив. Все для тебе робити – і в інститут відправив, і квартиру у міста допоміг купити.
– Знав, мам.
К обіді вони зібрали кілька відер малини, і Марія Степанівна рішила частину переробити м’ясом, а частину – залишити на компот.
– Завтра біганий почнемо копати, – вирішила вона. – А то погода може погіршитися.
Вечером, коли вони сиділи на балконі, Степан дзвонив Оксані й розповів про своє рішення скасувати угоду.
– Я так рада, – щиро сказала чоловік. – Це правильне рішення, Степане. Марія Степанівна не змогла б жити в місті. Вона б просто вийшла з себе.
– Але зимою вона буде у нас, – попередив Степан.
– Звісно! Ми з Оленькою уже кімнату їй приготували. Я навіть квіти до вікна купила – саме ті фіалки, які вона так любить.
Положив трубку, Степан подивився на матір. Вона сиділа в старому кріслі, перебираючи малину, і виглядала спокійною і щасливою.
– Знати, – сказав він, – я, пожалуй, узяв відпустку не тільки весною, а й в серпні. Приїдемо з Оленькою й Оксаною, допоможемо тобі з урожаєм.
– Ну й добре, – кивнула Марія Степанівна. – Оленька корисно буде знати, звідки їжа береться. А то, навірже, думає, навер, що з магазину.
Степан засміявся і обняв матір за плічка.
– Ти права, мам. Як завжди права.
Наступні пару днів вони провели за роботою в городу. Викопали біганий, зібрали залишні овочі, заготували компоти й м’яса. Степан відчував, як міський гаму поступово відступає, як повертається те, чого давно забув, але дуже важне.
– Видьте, – говорила Марія Степанівна, показуючи на заповнені банки із заготовками, – все це з городу, все власноруч. Якось можна все це бросити?
– Не можна, мамо. Ти права.
У день від’їзду Степана Марія Степанівна встала особливо рано. Приготувала сніданок, пакувала сину подарунки – банки із м’ясом, мариновані огірки, копчене сало, яке сусід Ольга принесла навік.
– Все це Оксані й Оленьці передай, – наказувала вона, укладаючи банки у коробку. – Скажи, щоб їли на здоров’я. А я до зими ще привезу.
– Хорошо, мам.
Перед самим від’їздом Марія Степанівна раптом обняла сина, як колись у дитинстві.
– Дякую тобі, синочку. За те, що послухав старуху. За те, що допоміг з урожаєм. Мені ж біля одне тяжко було.
– Мамо, – Степан кінцево обняв її у відповідь, – це тобі дякую. За те, що ти у мене є. За те, що ти такая…
– Яка? – посміхнулася старуха.
– Натуральна. Як твоя малина.
Автобус ввозив Степана назад у місто, а він думав про матір, про її город, про останній урожай, який виявився не таким уж останнім. Життя продовжалося, як продовжував плодити старий сад, як продовжувала радіти господині малина, як продовжувала земля дарувати свої плоди тим, хто ставив до неї з любов’ю й шаною.
У місті його ждали Оксана і Оленка, а через кілька місяців приїде й мати – уставала від зимового одиночества, але повна плани на весняний сів. І Степан уже знав, що впевнено візьме відпустку, щоб допомогти їй з цим сів. Бо коріння неможливо забувати, як неможливо забувати землю, на якій вирос.
Останній урожай цього року було зібрано, але попереду було ще багато урожаїв. І Степан знав, що тепер буде причастний до кожного з них.
