– Не дозволю я тобі цього зробити, Олекс! Тільки через мій труп! – закричала Марія Петрівна, закриваючи тілом шлях до городу.
– Відступи, мати! Рішення прийняте! Завтра приїде техніка, і все тут споклавуть. Папери вже підписані, – Олексій повів плеченем, не дивлячись їй у вічі.
– Які-ще папери? Хто дав тобі право вирішувати про землю, яку твій батько чотири десятиліття розпушував? На якій я кожну весну спину гнула? – старуха стискала морщисті кулаки, а вітер розпорошив її біле волосся.
– Не драматизуй. Ти вже не в тому віці, щоб копати. І кому потрібні твої огірки-томати? У магазині все є, – Олексій простяг сітку до калитки, але мати знову загородила доріг.
– У магазині? – відвернулася Марія Петрівна. – Це ж не їжа, а одна хімія! Твій батько на могилі від таких твоїх слів перерониться!
Сварка під старою яблунею, посипаною соковитими плодами, переросла у справжню бійку. Навколо простягалися кущі помідорів, співмозаючих грядок динь і високі бузкові кущі малини. Повітря було насичене запахом трав і спілених яблук. Небо над селом Грушевим було густо-блакитне, а облака повільно плескалися над безрадністю домів.
Олексій, високий чоловік із проникливою білизною на вусах, відчував, як у нього закипає втома. Він приїхав із Києва з чітким планом: продати ділянку захисникам і забрати матір у міську квартиру. Дім, яким проходило його дитинство, давно ветхий, медовий дах витікав, а матір роками все важче боролася з господарством. Але старих не готова навіть почути про переїзд.
– Матусю, будь розумна. Тобі сімдесят два. Ти усі дні працюєш на цьому городі, наче від цього залежить твоє життя.
– Так і є, – тихо відповіла Марія Петрівна, смявши перешийка. – Це мое життя. Що я будем у твоїй міській кімнаті? За телевізором сидіти? Я задохнусь там.
– Ніхто не задохнеться, – Олексій зняв окуляри й важко потягся до переносиці. – Ти була б поруч із нами. Марічка вже кімнату тобі приготувала, онук в день думає, коли бабуся приїде.
– Марічка, звісно, мое сокровище, – усміхнулася Марія Петрівна, і на мить її обличчя проминуло світлом. – Але я цей дім не брошу. Тут все моє, все в родині. Тут кожен куток пам’ятає твого батька.
Олексій відітхнув. Мати була постійною, як і завжди. Тягтися з нею було байдуже, але і залишати її одну в руїнах він не міг. Пансіонат для старих люди не пасав – матір би не пережила такого огиди. Міський дім їй у радість. Але й селянське життя в її віці ставало небезпечнішим.
– Хай ви допоможеш мені зібрати останній урожай, – попросила мати, неочікувано змінивши тон. – Яблуні цього року давали віддати, як ніколи. Гріх залишати.
Олексій погодився, сподіваючись, що при роботі встигне ще раз поговорити про переїзд. Вони рушили до сарая за кошиками й сходами.
– Помниш, як батько з тобою кожної ранки поливав ці яблуні? – спитала Марія Петрівна, коли вони наблизилися до дерев. – Ти так сердився на нього. А тепер бачиш, які плоди? Антонівка, твоя улюблена.
– Пам’ятаю, – неохотно відповів Олексій, відчуваючи, як до горла вбігає куля. – Але це неможливо давно. Час змінюється.
– Час-то змінюється, а люди все ті самі, – філософски повідомила старуха, вручаючи сина зношений кошик. – Не забуття, синку. Коріння свої пам’ятай.
Сонце повільно опускалося за горизонтом, пофарбовуючи небо в апельсинові кола. Вони працювали плечем до плеча, збираючи яблука. Олексій із часу до часу пробирав поряд із матір’ю, помічаючи, як старого в пружини рук, як глибокі луностваї на обличчі. Але в очах прорізала та сама вогнище, що й у юності – пов’язана, непагубна.
– Твій батько казав, що земля – вона живою, – скасала молчання Марія Петрівна. – Вона все відчуває і все пам’ятає. Якщо до неї з любов’ю, то і вона тобі відплатить.
– Матусю, – Олексій поставив кошик, та серйозно поглянув їй. – Я продав ділянку не з-за грошей. Я тривожуся за тебе. Ти тут сама, без допомоги, без нормальної медицини. Що, як щось станеться?
– Зі мною нічого не станеться, – різко скисла мати. – Ганна з сусіднього дома кожен день робить. Діти по той бік виходить допоможуть. Ми ще тебе переживем!
– Ганні й самій сімдесят, а та ще еле ходить. Які від них помагачі?
– Не зневажай старух! – надривно сказала Марія Петрівна. – Ми ще ого-го! Ганна вчора мені весь таз малини принесла, сама зібрала. А ті дівчата такі піроги пекуть, щоб пальці оближеш.
Олексій хитнув головою. Мати жила в своєму світі, де сусідки молоді й торкани, яке город кормить краще магазину, і де минуле важливіше майбутнього. Як пояснити їй, що він хоче захистити її? Що кожного разу, щоб у Києві, не спить нічками, уявляючи, як вона прагне на обледенілу книгу або падає в огороді?
– Знаєш, а твоя дружина навіть твій родич – Тетянка, – неочікувано з’явилася Марія Петрівна, з осторогою порізаючи яблука.
– Марічка? – здивувався Олексій. – З чого?
– Просила повпливати на тебе. Сказала, що ти насправді втомився, працюєш, як гієнка. Тривожить за тебе.
Олексій усміхнувся. Марічка завжди була поміж ним і матір’ю, навіть їх сваряться.
– Вона й пропонувала, щоб ви з Тетянцем приїли до мене на все літо, – продовжила старуха. – Порося, що дівчині свіже повітря потрібне, да й терміни забути. Яка тільки міркують – може, і справді краще? Ви літо тут, а я зимою до вас. Дім-то без прислухаття оставляти не можна.
– Ти це зараз придумала, – підвів Олексій.
– Що ще! – обурилася Марія Петрівна. – Спроси у тієї жіни, коли ти не віриться.
Вони закінчили збирати яблука, коли вже смерклося. Кошики були заповнені, і Олексій з трудом викинув їх вдома. Марія Петрівна відпрацьовувала ледачі, викладаючи на стіл забарвлені піроги й наливаючи чай у старородні рідні кухні.
– Сідай, синку. Поговоримо по-человічному, – запросила вона.
Чай був польований і ароматний, з додаванням червоних смородин і м’яти. Піроги дранів у рот, нагадуючи Олексієм дитинство, коли він зі школи біг додому, знаючи, що мати ждеть його чимось смачним.
– Я розумію, що хочеш як найкраще, – почала Марія Петрівна, дивлячись на сина. – Але, Олекс, розумій і ти мене. Я всю життя провела тут. Твій батько, високоповаження, побудував цей дім власними руками. Кожна дошка, кожна цвіт пам’ятає його. Як я зможу все це відпустити?
– Матусю, ніхто не змушує тебе продавати дім. Живи тут літом, а зимою – у нас у Києві. Тобі буде краще, – переконував Олексій.
– А город? А яблуні? Хто за ними прислухає?
– Матусю, – Олексій улів її за руку, – город – це не вся життя. Ти сама казала – останній урожай. Моші, і правда пора відпочити?
Марія Петрівна мовчала, дивлячись у вікно, за яким з темніло. Где-то в дальнім залаялася собачка, їй відповіли інші. Звуки сільського ної були такими знайомими і родними.
– Помниш, ти хтось засиход снаром? – неочікувано спитала вона.
– Та де тут? – здивувався Олексій.
– Батько тоді сказав: “Пускай мальчик звикні відокремленню. Нечого його по головочці гладити”. А я все ж таки приходила до тебе, коли ти засиход, і сиділа поруч, – Марія Петрівна захитала головою. – Ти думаєш, я не бачу, як ти змінився? Як місто тебе заглибило? У тебе навіть усмішка інша стала.
– Що це – інша? – не тривів Олексій.
– Надрізана яка-то. Неістинна. Ніби ти завжди на роботі, навіть коли зустрікаєшся.
Олексій мовчав. Він ніколи не задумувався над цим, але в словах матері була правда. Життя в Києві складалося з безкінечних депортів, жанрів, звітів. Навіть дома він часто сидів за комп’ютером, коли дружина укладала доньку спати. Коли він в останню раз просто гуляв з Тетянкою в парку, не думаючи про роботу?
– Завтра я поїду в місто й скасовую контракт, – неочікувано заявив Олексій. – Але з одним розсудком: ти проведеш цю зиму у нас. Марічка зрадіє, а Тетянка просто огінюється.
– А город? – оберце спитала Марія Петрівна.
– Навесні вернеться й посадиш все заново. Я допоможу тобі.
Старуха відмовна поглянула на сина:
– А як же твоя справа? Ти ж вічно зайнятий.
– Беру відпустку. Давно пора, – твердо степів Олексій.
Ранок обернувся ароматом свіжих блинов. Марія Петрівна була за вікном, напівпісля стару пісню. Коли Олексій зайшов, ось вона разливала чай.
– Що так рано встав? – зірвати його.
– Ти забув? У нас ще малина не зібрала, та й картоплину корати пора, – Марія Петрівна була повна шторму. – Якщо хочеш устигнути все зробити до виїзду, то потрібно шевитися.
Після сніданку вони разом вийшли у сад, де їх вітав яскраве сонце. Малина справді ждала – крупні м’яки висіли, немов драгоценности.
– Смотри, як плодоносить! – гордо козирувала Марія Петрівна. – Я її минулого року омолодила, а в цим – як красуня!
Вони працювали разом, і Олексій помічав, що йому нравилось це мірному сільському життю. Тут і не треба було зважати на годинник, відповідати на дзвінки, поспішати на зустрічі. Тут життя текло інакше – у злагоді з природою, з восходом і заходом сонця.
– Тут, попробуй, – Марія Петрівна простягала йому вужлий пік зі свіжою малиною. – Це не та, що у магазині. Це справжня.
Олексій взяв ягоду й поклав у рот. Солодкий смак із легкою кислинкою нагадала дитинство, коли він із батьком збирали малину, а згодом творила її варення. Неважко на очі навернулися слісти.
– Ти чого це? – тривожилася Марія Петрівна.
– Нічого, матусю. Просто згадав, як ми з батьком тут працювали.
– Він тебе любив, Олекс. Хоть і строгий було, але любив. Все для тебе зробити – і до інституту дістати, і квартиру в місті допомогти купити.
– Вірю, матусю.
Коли малина готувала, Марія Петрівна рішила частину переробити на варення, а рештику – залишити на компот.
– Завтра картоплину занову початимем копати, – вирітила вона. – Якщо погода перечється.
На вечір, коли вони сиділи на веранді, Олексій зателефонував Марічці й розповів їй про своє рішення.
– Мені сильно радіє, – щиро казала дружина. – Це правильне обіцяно, Олекс. Марія Петрівна б не змогла жити в місті. Вона б там загасла.
– Але зимою вона буде у нас, – обетив Олексій.
– Звісно! Ми з Тетянкою вже кімнату її приготували. Я навіть квіти на вікна купила – ті самі фіалки, які вона так любить.
Поклавши трубку, Олексій поїхав до матері. Вона сиділа у старому відрі, мала ягоди, і була спокійної та щасливішої.
– Знаєш, – сказав він, – я, мабуть, візьму відпустку не тільки весною, а й в серпні. Приїдем с Тетянкою і Марічкою, поможем тобі з урожаєм.
– Вже краще, – засвітилася Марія Петрівна. – Тетянці сприятимо вчити, де їжі береться. А то думає, навіть міяке біжить з магазину.
Олексій засміявся і обняв матір за плечі.
– Ти права, мам. Як завжди права.
Наступні кілька днів вони провели за роботою. Вийдикали картоплю, збирані овочі, заготовили компоти і варення. Олексій відчував, як міська супереч уступала місце, як повертається щось давно заклалених, але дуже ще важливо.
– Віс, – казала Марія Петрівна, показуючи на наповнені банки, – це все з огорода, все власноручно. Рано це більше?
– Драконь, матусю. Ти права.
В день виїзду Олексія Марія Петрівна вставала особливо рано. Проправила сніданок, зібрала синові подарунки – банчі з варенням, мариновані огірки, копчене сало, яке сусід Павло пішов вчорай.
– Все це Марічці й Тетятьці передає, – наказувала вона, замикаючи банки у коробку. – Скажи, щоб кушували здоров’я. А я до весни ще привезу.
– Точно, матусю.
Перед самим виїздом Марія Петрівна раптом обняла сина, як колись дитину.
– Дякую тобі, синку. За те, що послухав старуху. За те, що допоміг з урожаєм. мені так тяжко б було.
– Матусю, – Олексій кріпко обняв її, – це тобі думлю. За те, що ти є. За те, що ти такою…
– Якою? – усміхнулася старуха.
– Справжньою. Як твоя малина.
Автобус відвозив Олексія назад до Києва, а він думав про матір, про її огорід, про останній урожай, який виявився не таким усім останнім. Життя продовжувалось, як продовжував плодоносить старий сад, як продовжувала радіти господині малина, як продовжувала земля дарувати свої плоди тим, хто ставав їй з любов’ю й повазою.
У Києві його ждали Марічка і Тетянка, а через кілька місяців приїде і матір – втомлена від зимового самотнечі, але повна планів на весняну посадку. І Олексій знав, що знову возьме відпустку, щоб допомогти їй цією посадкою. Бо коріння не можна забуття, як не можна забуття землю, на якій висли.
Останній урожай цього року був зібраний, але впереді було ще багато урожаїв. І Олексій знав, що тепер буде причастний до кожного з них.
