“Самотня в натовпі рідних”
– Мамо, та годі вже перейматись! – з досадою кинула Мар’яна, навіть не відриваючи очей від телефону. – Ну не приїхали на твій день народження. У всіх свої справи.
– Які справи? – тихо спитала Ганна Іванівна, мнучи в руках серветку. – Оленка обіцяла приїхати з дітьми, Андрій теж казав, що визволиться. А Михайло взагалі сказав, що подарунок уже купив.
– І що? – Мар’яна нарешті підняла голову. – Оленка з дітьми хворими сидить, у Андрія проблеми на роботі, а Михайло в відрядженні застряг. Ніхто спеціально так не робить.
Ганна Іванівна мовчки накривала стіл у вітальні. Гарна скатертина, найкращий посуд, який діставався лише по святах. Сімдесят років – хіба не свято? Вона цілий тиждень купувала продукти, готувала зранку улюблені страви дітей. Оселедець під шубою для Оленки, картоплю з грибами для Андрія, торт “Київський” для Михайла.
– Маню, може, подзвонимо їм ще раз? – попросила вона. – Може, вони встигнуть?
– Мам, ну годі! – Мар’яна підвелася зі столу. – Мені вже треба додому. Сашко сам із дітьми, стомиться.
– Але ми ж навіть нормально не поїли…
– Та що тут їсти? Салатики ті. Я вдома нормально повечеряю.
Ганна Іванівна дивилась, як молодша донька збирає сумку. Швидко, поспіхом, ніби спішить на щось дуже важливе.
– Ну гаразд, мам, не сумуй. Наступного разу всі зберуться, побачиш.
Поцілунок у щоку, хлопок дверей. Ганна Іванівна залишилася сама за столом, накритим на шестеро.
Вона довго сиділа, дивлячись на порожні тарілки. У квартирі стояла тиша, яку порушував лише тикання годинника на стіні. Ті самі годинники, що подарував покійний чоловік на тридцяті роковини. Скільки свят вони відзначали за цим столом! Дні народження дітей, Новий рік, закінчення школи, весілля…
Ганна Іванівна підвелась і почала прибирати зі столу. Оселедець під шубою спакувала у контейнер – завтра віднесе сусідці Надійці. Картоплю з грибами теж у холодильник. Торт порізала на шматки і теж сховала. Багато вийшло шматків.
Коли все було прибрано, вона сіла у улюблене крісло чоловіка і дістала телефон. На екрані світилися непрочитані повідомлення.
«Мамочко, з днем народження! Вибач, що не змогла приїхати. Діти хворіють, температура під сорок. Обов’язково завітаю на вихідні. Цілую». Це від Оленки.
«Мамо, вітаю! Проблеми на роботі, можуть звільнити, не відволікаюсь. Подарунок передам через Мар’янку. Здоров’я тобі». Андрій, як завжди, стисло.
«Мамусю, з ювілеєм! Застряг у Львові, рейс скасували. Компенсую при зустрічі. Люблю». Михайло, наймолодший.
Усі вибачаються, усі люблять, усі обов’язково приїдуть потім. Ганна Іванівна сховала телефон і заплющила очі. Втома навалилася раптово, важка та липка.
Наступного дня її розбудив дзвінок у двері. На порозі стояла сусідка Надійка з букетом хризантем.
– Ганнусю, з днем народження вчорашнім! – посміхнулася вона. – Вибач, що вчора не привітала, у внука змагання були.
– Дякую, Надійко, – Ганна Іванівна взяла квіти. – Заходь, чаю поп’ємо.
– Як же свято пройшло? Діти приїздили?
Ганна Іванівна поставила чайник і мовчала. Надійка зрозуміла без слів.
– Знову не змогли?
– Справи в них, – тихо відповіла Ганна Іванівна. – Робота, діти хворіють…
– Ганнусю, а ти їм казала, як це було для тебе важливо?
– Навіщо? Не маленькі вже, самі повинні розуміти.
Надійка похитала головою.
– Розуміти то повинні, та не розуміють. Мої теж такі. Поки не скажеш прямо – не дійде.
Вони пили чай із залишками торта “Київський”. Надійка хвалила, розпитувала рецепт, розповідала про внуків. Ганна Іванівна слухала й думала, що з сусідкою їй говорити легше, ніж із власними дітьми.
– Ганнусю, а давай ми з тобою в якийсь гурток запишемось? – запропонувала Надійка. – Чи до клубу пенсіонерів. Там і танці, і співи.
– Та що ти, Надійко. Мені не до того.
– А до чого тобі? Діти виросли, живуть своїм життям. Чому б і тобі для себе не пожити?
Після того, як Надійка пішла, Ганна Іванівна довго думала про її слова. Жити для себе? А як це? Вона все життя жила для інших. Спочатку для батьків, потім для чоловіка, потім для дітей. Навіть після смерті чоловіка продовжувала жити для дітей. Допомагала з онуками, готувала, прала, коли вони приносили білизну.
Ввечері подзвонила Оленка.
– Мам, як справи? Як день народження пройшов?
– Нормально, – відповіла Ганна Іванівна.
– Мар’яна каже, що ви удвох сиділи. Я ж поясняла, у нас тут біда. Ванюся температурить, Лізка кашляє. Лікаря викликали.
– Розумію, доню. Діти важливіші.
– Мам, ну не кажи так. Ти ж знаєш, як я тебеІ тоді Ганна Іванівна усміхнулась, взяла в руки квиток на море, який купила вранці, і подумала, що нарешті починає жити не для всіх, а для себе.
