Осиротіла в шість років.

Втратила матір у шість років.
Нас у неї вже дві дівчинки було, коли мама третьою вагітніла. Все пам’ятаю: мамин крик, сусідок, що зійшлися, плач, а далі – тишу… Чому лікаря не покликали? Чому до лікарні не відвезли? Досі не розумію. Чи? Галявина за снігами? Через дороги? Так і не дізналась, певно, була причина?
Матїр померла при пологах, полишивши нас двох та новонароджену Соломійку.
Батько після смерті жінки збентежився. Родичів тут, у Карпатах, не було, усі на Сході. Допомогти йому з дітьми нікому. Сусідки порадили швидко оженитись. Не минуло й тижня по похороні, а він уже – жених.
Порадили люде залицятись до вчительки, казали, жінка добра. Батько й пішов. Посватався – та й отримав згоду. Чи сподобався? Молодий був, врода невід’ємна: високий, стрункий, очі чорні-чорні, циганські. Задивитись можна.
Як не було, до вечора повернувся з нареченою.
– Ну ось, привіз вам нову неньку!
Така досада мене вхопила, гіркота: не розумом, а дитячим серцем відчула щось погане. Хата ще пахла мамою, ніби вона тільки вийшла у город. Ми в її шитих сукнях ходили, а він уже й іншу знайшов. Тепер, через роки, розумію його, тоді ж зненавиділа його разом із цією жінкою. Що вона про нас подумала? Не знаю. Ввійшла додому під ручку з батьком. Обоє трохи напідпитку, а вона й каже:
– Коли будите ненькою називать, зостанусь.
Я молодшій кажу:
– Вона нам не мама. Наша умерла. Не клич!
Сестричка заревла, а я як старша виступила.
– Ні, не будемо! Чужа ти!
– Ой, які говіркі! Ну, тоді не зостанусь.
Вчителька за двері, батько хотів за нею, та раптом на порозі завмер, ніби корінь пустив. Постояв, опустивши голову, повернувся, обняв нас, та й заголосив. А ми з ним. Навіть Соломійка у колисці хитькнула. Ми ридалі за матір’ю, він за коханою жіонкою, та у наших сльозах горя було більше. Сирітські сльози на всьому білому світі однакові, як клей. А туга за матір’ю – мова у неї на всіх однакова. Бачила я батька плачучим тоді вперше й востаннє.
Він ще зо два тижні був, працював у лісгоспі, бригада до пралісу йшла. Роботи іншої в селі нема. Домовився з сусідкою, грошей лишив на їжу, Соломійку до іншої відніс – та й подався у дерево.
От ми й самі. Сусідка прийде, зварить, грубку розтопить – та й пішла. Своїх клопотів багато. А ми цілі дні самі: холодно, голодно й жах брал.
Село почало думати, нам допомогти. Потрібна жінка, щоб родину врятувать. Та не будь-яка, а особлива, щоб чужих дітей за своїх прибрала. А де таку знайти?
З размов дізналися: в далеких родичів нашої селянки є молода жінка. Чоловік кинув її за безпліддя. Чи була дитина та померла? Неясно. Дізналися адресу, лист написали – і через тітку Гафію викликали нам Зіну.
Батько ще був на рубках, коли Зіна до нас ранком прийшла. Увійшла так тихо, що ми й не чули.
Я прокинулась, а в хаті кроки. Хтось ходить, немов мама, на кухні миє посуд, а пахне! Млинці печуться!
Ми з сестрою пильно крізь щілину зазирали. Зина тихо справлялась: мила, шмату підмітала. Зрозуміла, що ми вже не спимо, на звуку.
– Ну, ходіть, білявоньки, повечеряє
І от через усю мою сонну годину мерехтіло лико обережної жінки, чиї руки приймають дитинчат до життя, немов моя згадана мама дарувала їм свій призмелений вітер Донеччини.