Ось це тільки мені й бракувало…
Оксана жила сама. Дітей у них із чоловіком так і не вийшло. Спочатку сподівалися, намагалися, потім подумали про дитину з дитбудинку. Вона хотіла, а його це не дуже обходило. Йому все подобалося. Мабуть, Оксана занадто довго вагалася, думала, а час летів, і після сорока вона сама відмовилася від цієї ідеї. Злякалася, якщо чесно.
Чоловік любив туризм, походи з рюкзаками та наметами, пісні біля багаття. Треба сказати, він добре грав на гітарі. Компанійський, обожнював тусовки.
У молодості Оксані теж подобалося таке життя. Але з віком їй усе важче було. Набридло кожні вихідні проходити кілометри з тягарем за плечима, повертатися в неділю ввечері, швидко митися й у понеділок йти на роботу з подряпинами, комариними укусами та обвітреним обличчям. Хотілося виспатися, прийняти гарячий душ, а не митися в холодній річці чи калюжі. Піти в теплий туалет, а не підставляти оголену спину комарам.
Від вражень теж можна втомитися, якщо їх занадто. Почало часто ломити спину, боліли суглоби. І вона перестала ходити з чоловіком у походи.
Він показав солідарність, теж пропустив пару разів. Але вона бачила, як йому нудно, як він не може сидіти на місці. Тож переконала його йти без неї. Він зрадів.
— Навіщо відпустила чоловіка самого? Пам’ятай моє слово, якась його прибере. Нічого, звик би з часом, — лаяла її подруга.
— У молодості не прибрала, тепер навряд.
— Дарма ти так. Чоловік не жінка, у будь-якому віці на расі, — похитала головою подруга.
— І що? Пропонуєш іти з ним, щоб не зрадив із кимось? Через біль? Та ну. Якщо захоче зрадити, то й удома знайде спосіб. Для цього не обов’язково йти в ліс. До того ж, у нас своя компанія.
— Ну-ну, — сказала подруга.
Більше чоловік Оксану не кликав. Ходив сам. Якось непомітно вони стали віддалятися. Не лишилося спільних тем для розмов. Але нічого дивного вона за ним не помічала.
Але одного разу він повернувся додому задумливий, розгублений.
— Розкажи, куди ходили цього разу? — спитала вона, підігріваючи борщ.
— Старим маршрутом, ти там була. У нас новенькі.
— А фото? Що нафотографував, покажеш? — вона ще намагалася його розговорити.
— Я ж сказав, ходили старим маршрутом, — чоловік відвів очі, втупившись у тарілку.
Оксана вдала, що повірила. Відчула — сталося те, про що попереджала подруга.
Чоловік мовчав три дні, а потім сказав:
— Пробач. Я закохався. Сильно. Думав, зі мною такого не станеться, — не піднімаючи очей, промовив він.
— Ось так одразу? — здивувалася Оксана.
— Її взяли замість тебе. Вона була з нами у кількох походах. Не уявляю життя без неї.
— Вона молода?
Чоловік мовчав.
— Зрозуміло. І що збираєшся робити? До неї підеш? — Оксана намагалася стримуватися, не впасти в істерику, не влаштувати скандалу.
— Вона теж розводиться. У неї син. Їй ніде жити, сюди ж я її не приведу. Давай розміняємо квартиру. — Чоловік вперше за розмову підняв на неї очі.
— А чому вона свою не розміняє?
— Це квартира її чоловіка. Якщо ти не згодна, то я… Не знаю… — Він схвильовано заходив по кімнаті.
Квартиру купили під час шлюбу. Звичайно, усе в Оксані спротивилося його пропозиції. Довго думала, але згодом погодилася, залишивши за собою вибір варіанту. Боляче було бачити, як чоловік зрадів.
— Ні, я знала, що ти дурна, але не настільки, — сказала подруга й покрутила пальцем біля скроні.
— Ти права. Але там дитина. Він не винен. Я що, злісна? Навіщо мені одна велика квартира?
Оксані пощастило — однокімнатна квартира дісталася світла, у тому ж районі, близько до роботи, після ремонту. Квартирою чоловіка не цікавилася. Навіщо?
Залишилася вона сама, у однокімнатній, без чоловіка та дітей. Нічого, звикне.
Одного разу пізно ввечері задзвонив телефон. Брат. Дзвонив він рідко, якщо точно, то лише раз, коли помер батько.
Оксана приїхала до великого міста з маленького села. Жила в гуртожитку, потім вийшла заміж… За мірками рідних, вважалася заможною. Міська, своя квартира. Звичайно, багата. Усі чекали від неї дорогих подарунків. Спочатку часто їздила додому, але докори в очах рідних, навіть мами, розмови про гроші, дратували. Як довести, що квартира — не розкіш, а потреба, а життя у місті коштує дорого?
Для батьків молодший син був світлом у віконці. Виросте, не покине, буде їм підмогою на старість. Усі розмови та надії стосувалися лише його. Син, спадкоємець. Загалом, Оксана почувалася чужою. І перестала їздити. Потім чоловік захопився туризмом, часу не лишилося.
Батько помер років десять тому. Тоді востаннє вона була в селі.
Нічого доброго ОксаЗдалеку лунав сміх дитини, і Оксана раптом усвідомила, що все це часу вона чекала саме на такий дзвінок — не для того, щоб їй щось потрібно було, а просто тому, що хтось згадав.
