ТОЙ САМИЙ БЕРЕЗЕНЬ
Березень у Києві це не просто місяць, це щорічний тест на міцність нервової системи.
Особливо, коли твої почуття такі ж непередбачувані, як погода за вікном: чи то весна, чи то розсипане над містом хмарне полотно, чи то хтось розлив сіру фарбу і про це нікого не попередив.
…Любов Олега та Ярослави почалась саме у березні, і це пояснювало багато.
Інші закохані знайомилися під розквітом бузку, а ці двоє зустрілись, коли Олег випадково облив Ярославу водою з калюжі, а вона, замість сліз, чітко влучила йому сніжкою прямо в лобове скло сніжка, у якій Олег підозрював залишки цегли.
Це була любов із першого рикошету.
Березень у їхньому місті був тим часом, коли романтика виходила на вулицю у гумиках.
Ходімо гуляти?
лагідно запитував Олег у телефоні.
У мене нема човна, відповідала Ярослава абсолютно логічно.
Я можу донести тебе на спині.
Зрештою їхні побачення нагадували тренування бійців у болотистих умовах.
Олег героїчно переносив Ярославу крізь озера талої каші, а вона тримала над ними парасолю, котра так і норовила полетіти у напрямку Одеси разом з надіями на сухі шкарпетки.
Знаєш, хлюпав Олег правим чоботом, розмірковуючи, це і є глибина почуттів.
Ми зараз як ті дві качки в парку.
Качки полетіли у теплі краї ще в жовтні, Олеже.
Ми зараз як два необачних пінгвіни, які промахнулись повз Антарктиду.
Їхня дивна закоханість проявлялася у дрібницях.
Глибоке почуття в березні це не каблучка у фужері шампанського (бо у ньому обовязково плавала б крижинка), а остання таблетка «Грипостопу», розділена навпіл.
Це тобі, урочисто казав Олег, простягаючи половинку жовтого порошку.
Від самого серця.
Чому він у шерсті від кота?
Це добавка.
Для імунітету.
Ярослава дивилася на нього у смішній шапці з помпоном, з червоним носом і тим божевільним блиском у очах і розуміла: ось він, той «код світу», який дав збій і зєднав двох людей, здатних сміятися навіть із температурою (що для чоловіка майже фінальна стадія життєвого шляху).
…Найромантичніший момент настав наприкінці місяця.
Сонце нарешті з’явилось у небі та показало все те, що зима так старанно ховала під снігом.
Київ перетворився на декорації до фільму про повстання двірників.
Вони стояли на мосту.
Вітер гнав шалені тридцять метрів за секунду, намагаючись зірвати куртку з Олега.
Ярославо, почав він, перекриваючи гудок весни, я хотів сказати ти для мене як як перша пролісок!
Така ж бліда і прокладаєш шлях через сміття?
Ярослава поправила шарф, який вже тричі обкрутила навколо голови.
Олег затнувся.
Ні.
Така ж стійка.
Незважаючи на цей чортів березень, ти все ще поруч.
Навіть після того, як я втопив твій телефон у снігу, що виявився калюжею.
Ярослава глянула на нього, чхнула (одночасно з проїжджаючим трамваєм) і розсміялася.
Добре, герой-пролісок.
Ходімо додому.
Я купила кілограм лимонів і знайшла рецепт глінтвейну.
Якщо ми виживемо це неділю, я офіційно визнаю нашу любов памяткою історії.
Вони йшли вулицею, обходячи крижані айсберги на тротуарі.
Любов була дуже глибока.
Глибина по коліна, саме така кількість води була у їхньому під’їзді.
Але їм було байдуже.
Бо у «той самий березень» важливо не те, наскільки чисті твої черевики, а то, чию руку ти стискаєш, поки обоє ковзаєте навпроти неминучого квітня
…Минув ще рік.
Знову прийшов «той самий березень».
Місто вкотре стало декораціями до фільму «Водний світ», з бюджетом у декілька гривень.
Олег і Ярослава стояли перед велетенською калюжею, яка за ніч зайняла весь їхній двір.
Сусіди тулилися до паркану, намагаючись пройти по льодовій крайці, а якийсь дідусь з надією дивився в небо, чекаючи якщо не рятувальний гелікоптер, то принаймні голуба з оливковою гілкою.
Олеже, Ярослава розгледіли свої новенькі білі кросівки, які купила в пориві невиправданого оптимізму.
Ми ж дорослі люди.
Маємо іпотеку, роботу і щорічний звіт.
Не можемо просто…
Можемо, перебив її Олег.
Як фокусник, він дістав з-за спини дві яскраво-жовті гумові чоботи з візерунком веселих каченят.
Вчора купив.
Твій розмір.
Ярослава зітхнула.
Це той вид «глибокої любові», коли партнер знає не лише розмір ноги, а й рівень готовності до веселої самодеградації.
…Через пять хвилин вони вже стояли посеред калюжі.
Вода весело плюскала, сонце відбивалося у брудних крижинах, а перехожі дивилися на них, ніби ті втекли з дуже доброї, але дуже закритої установи.
Знаєш, Ярослава стрибнула, зробивши фонтан бризок, який обприскав сусіда у норковій шапці.
Це найкращий початок весни.
Це код «Жовта качка», серйозно відповів Олег.
Система всесвіту хотіла втопити нас у депресії, але в нас непромокальні підошви.
Вони стояли серед весняного безладу кумедні, мокрі, але абсолютно синхронні.
Це була дивна любов, зрозуміла тільки тим, хто здатен відшукати справжнє дно там, де всі бачать лише грязюку.
Олег обійняв її, і в цей момент сонце заграло так тепло, що їхні куртки почали парувати.
Ми горимо!
сказала Ярослава.
Ні, посміхнувся Олег.
Ми просто нарешті розігрілись до правильного градусу.
В цей березень вони збагнули: якщо життя підсовує тобі лужі бери найяскравіші чоботи і навчися танцювати у нихІ в той момент, серед калюж, сміху і навіженого березневого світла, Ярослава раптом усвідомила: їхня весна не в календарі, не у чистій бруківці чи рожевому піоні, а в здатності разом тупотіти по воді, обійматися під дощем, і кожного року починати з нуля, навіть якщо стартова лінія біля багатоквартирної калюжі.
Місто спостерігало за ними, а березень, як і кожного року, не переміг.
Бо поки є двоє людей, які сміливо і з гумором вступають у нову весну в качиних чоботях, Київ завжди матиме шанс на тепло навіть якщо в прогнозі до кінця місяця обіцяли ще три циклони і одну дуже велику катастрофу посеред двору.
Із жовтими качками на ногах вони зробили те, що справжні закохані роблять щосезону обіцяли собі зустріти наступний березень так само разом.
І, хто знає, може через кілька років мода на гумові чоботи стане новим символом весняної витривалості в місті, де проростає найстійкіша любов крізь холод, надії і крижану воду.
Бо поки хтось тримає твою руку у «той самий березень», ти точно не потонеш.
А весна як і любов завжди знайде дорогу навіть на самісінькому дні калюжі.
ОТЕ МАРТОВІ НЕЗАБУТНІ ДНІ