Ой, Людмило, ти геть з глузду зїхала на старості літ! Внуки вже до школи ходять, тобі яка ще весілля? саме так відреагувала моя сестра, коли я сказала їй, що виходжу заміж.
А що тягнути? Через тиждень з Толиком йдемо розписуватись, подумала потрібно повідомити рідних. Звісно, на урочистість сестра їхати не буде, ми ж у різних кінцях України живемо. Та й якихось гучних гулянь із криками «Гірко!» у свої шістдесят закочувати не хочеться. Тихо розпишемось і зберемося вдвох.
Можна було б і не одружуватися, але Толик наполягає. У нього вся шляхетність в крові: підїзд відчинить, руку подасть, коли з машини виходжу, пальто допоможе одягти. Він так і каже: «Я не хлопчисько, мені серйозні стосунки потрібні». А для мене Толик і є той невгамовний хлопчина, хоч голова вже й посивіла. На роботі його шанують, усі звуть по-батькові. На людях він серйозний, але як мене бачить наче роки з нього злітають. Обійме просто на вулиці й закрутить у танку. Хоч і радію від того, соромно стає. Кажу: «Люди дивляться, сміятимуться». А він: «Я нікого не бачу, окрім тебе!» Коли ми разом, складається враження, що довкола тільки ми вдвох.
Проте рідній сестрі все треба розповісти. Я боялась, що Тетяна, як і всі, осудить, а без її підтримки важко. Та зібралася і набрала номер.
Людмило, та ти що! Тетяна аж розгубилася, дізнавшись про мої плани. Як рік тільки, як Петра поховали, а ти вже Толю знайшла! Я й гадки не мала, що найбільше її зачепить память про мого покійного чоловіка.
Таню, я памятаю. перебиваю її. А хто визначає ці терміни? Назви мені чітке число: коли вже можна знову радіти життю, щоб не засудили?
Тетяна задумалась:
Ну, років зо пять треба б почекати для пристойності.
Тобто мені Толику сказати: «Вибач, приходь через пять років, а я поки ще в жалобі?»
Тиша на іншому кінці.
Але що це змінить? І через пять років знайдуться ті, хто язиком плесне, а до таких мені діла нема. Єдине, чого хочу, твоєї підтримки. Якщо ти справді проти, не буду нічого святкувати.
Я не хочу бути крайньою. Одружуйтесь хоч сьогодні! Але май на увазі, я тебе не розумію і не підтримую. Ти завжди була своєрідною, але не думала, що отак на старість Можеш же зачекати ще рік. Проте я не відступала:
А якщо у нас з Толиком залишився тільки рік? Що тоді робити?
Сестра розгубилась, засопіла в слухавку.
Живи, як знаєш, буркнула. Розумію, щастя кожному хочеться, але ж ти стільки років була щасливою
Я засміялась.
Таню, невже ти вважала мене щасливою? Я й сама думала, що щаслива. А тепер усвідомила: я була трудягою. І не здогадувалася, що буває інше життя коли радість від простого!
Петро був хорошим чоловіком. Виростили двох доньок, маю пятеро онуків. Він завжди казав: головне родина. Я погоджувалась. То ми працювали заради дітей, потім заради сімей дітей, а далі заради онуків. Оглядаюсь і розумію: це була безперервна гонитва за добробутом без жодної паузи на себе. Як старша заміж вийшла, дача вже була, але Петро змусив узяти ще гектар під господарство, аби дітям з онуками було що їсти.
Завели корів, свиней клопоту не обібратись. До півночі не спали, о пятій вже на ногах. Весь рік жили на дачі, до міста зрідка вибирались, й то по справах. Зателефоную приятельці та хвалиться: з онукою з моря повернулась, друга з чоловіком в театрі була. А мені ніколи навіть у супермаркет сходити!
І так бувало: сиділи без хліба по декілька днів, а все заради худоби. Єдине, що давало сили, щасливі діти. Старша на господарстві заробила на авто, молодша ремонт зробила наче недарма гнули спину. Інколи приїжджала колишня колега і питала:
Людо, я ледве впізнала тебе. Думала, ти на природі оздоровлюєшся. А ти ледь жива! Для чого себе так знівечила?
Та як інакше? Дітям треба допомагати!
Дорослі діти самі дадуть собі раду, поживи й ти для себе.
Тоді я не зрозуміла, що значить «для себе». Зараз нарешті знаю: спати, скільки хочеш, спокійно йти на базар, у кіно, в басейн, на лижі, і при цьому ніхто не страждає! Діти ситі, внуки радіють. І головне я вчуся бачити світ по-новому.
Колись, коли загрібала на дачі листя, дратувалась, скільки сміття. А зараз ці листки дарують настрій. Йдеш парком, штовхаєш їх ногою й радієш, наче дитина. Я полюбила навіть дощ: більше немає потреби ганяти кіз під навіс, можна просто сидіти у затишній кавярні й дивитись на хмари. Тільки зараз відкрила для себе, які чудові хмари й західи сонця, як приємно ходити по снігу. І це відчуття подарував мені Толик.
Після смерті чоловіка я була мов загіпнотизована. Все сталося раптово: інфаркт і Петра не стало, навіть швидка не встигла. Діти розпродали господарство, дачу й повернули мене до міста. Я не знала, що зі собою робити, що далі.
Коли зявився Толик, памятаю його першу прогулянку. Виявився моїм сусідом і знайомим мого зятя допомагав перевозити речі з дачі. Пізніше зізнався: спочатку мене лише пожалів бачив, що енергія ще є, тільки вона притлумлена. Вивів мене до парку, купив морозиво, запропонував піти годувати качок на ставку. А я стільки років тримала качок на дачі й не мала коли навіть спостерігати за ними! Виявляється, вони такі кумедні!
Я й не думала, що можна просто стояти і спостерігати за качками, винаймала я йому. Раніше тільки думала, як усіх нагодувати.
Толик посміхнувся, взяв мене за руку: Я стільки тобі всього покажу! Станеш наче заново народжена.
Він мав рацію. Я, як мала дитина, щодня відкривала світ наново. Минуле здавалося важким сном. Я вже й не памятаю, коли зрозуміла, що без Толя не уявляю життя: потрібен його голос, сміх, легке доторкання. Просто прокинулась з думкою: все, це стало моєю реальністю.
Доньки сприйняли наші стосунки вороже. Казали, що зраджую батька. Було прикро, відчувала себе винною перед ними. А от діти Толя зраділи, сказали: «Тепер можемо бути спокійні за тата». Лишалось лиш сестрі все розповісти, що я відкладала до останнього.
Ну, коли вже це ваше розписування? спитала Тетяна після довгої розмови.
У цю пятницю.
Що ж Щастя, любві на старість! сухо побажала вона.
У пятницю ми з Толиком удвох купили продукти, вбралися святково, викликали таксі й поїхали у РАЦС. На порозі завмерла: біля входу стоять мої доньки, зяті, внуки, діти Толя з родинами і, найголовніше, моя сестра! Тетяна з оберемком білих троянд усміхалася крізь сльози.
Таню, ти аж приїхала задля мене? не вірила очам.
А як же! Маю побачити, кому ж тебе віддаю, розсміялася вона.
Виявилось, усі наперед зідзвонилися, домовились і замовили столик у кафе.
Нещодавно з Толиком святкували першу річницю нашої весілля. Він для всіх став своєю людиною. Я досі не вірю, що зі мною це відбувається: я така нестерпно щаслива, аж боюся зурочити.
І тепер знаю: життя надто коротке, щоб відкладати щастя на потім. Сповна живіть кожним днем, бо радість має право бути у будь-якому віці.
