Отрута заздрощів
Олеже, мені страшно повільно прошепотіла Лесана, згортаючи тонку серветку в долонях так, що вона перетворилася на білу стрічку, схожу на паперову змію. Її голос тремтів, немов дроти на вітрі, і слова наче падали в мяку глину: застрягали, залишаючи після себе гірке відлуння. Вона підняла на чоловіка заплакані, величезні, майже лялькові очі. Знову ті повідомлення
Крізь дивну тишу кавярні, де за вікном по Подолу летів несправжній березневий сніг, наче зошитовий пил, Лесана судомно витягла свій телефон із синьої торбинки. Її довгі пальці здригались, коли вона розблокувала екран і подала його Олегові. Той обережно, як хирургічний інструмент, взяв смартфон і почав відсторонено читати: «Дякую за дивовижний вечір», «Вже сумую», «Коли знову зустрінемось?», «Скоро знову зустрінемось», «Я чекатиму тебе на нашому місці після роботи».
Між його бровами лягла гостра складка. Просто посеред сну, за вікном, перехожі раптом почали танцювати гопак на місці, немов їх хтось завів. Олег легко повернув телефон, відчувши у сні запах щойно скошеної кропиви.
Коли приходили ці повідомлення? його голос був рівний, майже скляний, як вода в ополонці десь під Києвом.
Останнє рівно пять хвилин тому, в ту мить, коли ми робили замовлення, Лесана проковтнула пісок у горлі. Це повторюється, щоразу як ми разом. Хтось стежить за нами крізь шпалери часу, бачить кожен рух, ніби у нього всередині скляний годинник
Олег хитнувся назад і задумливо погладив підборіддя. Його очі стали схожі на дві замерзлі ріки в листопаді вузькі, колючі та хижацькі. Уві сні він почав рахувати ворон, що сиділи на електричних дротах і переглядали його лайки в соцмережах.
Покажи решту повідомлень і час надсилання, його слова скрипіли, як старі вікна на Печерську.
Лесана, наче перебираючи старі конверти, відкрила чат, гортаючи випадковий цифровий потік. Олег явно щось вираховував, його погляд ковзав за часовими мітками: «Не можу перестати думати про тебе», «Памятаєш нашу останню розмову?», «Ти знаєш, де мене знайти, якщо передумаєш». Визначеність цих повідомлень нагадувала руки, що тяглися щілиною під дверима: щось невидиме намагалося розірвати павутиння їхнього спокою.
Дуже цілеспрямовано, прошипів Олег, і в ньому прозвучала киянська осінь, змочена дощами. Начебто хтось хоче наштовхнути мене на думку, що в тебе є інший. І все розраховано до дрібниць, майже по хвилинах.
Лесані було двадцять пять вона працювала дизайнеркою афіш у невеличкому агентстві «Рута і Чорнобривці». Її мрія про надійні стосунки, про домашнє тепло й глиняні горнятка з корицею давно оселилася десь у глибинах серця. Олег, юрист з двадцятирічним досвідом, наче вирізаний з грішної київської глини, вмів говорити й мовчати вчасно, а його рука впевнено тримала Лесанину долоню, як на парубочому вулику.
Вони зустрічалися пів року. Лесана цінувала його спокій, іронію, повагу до її кордонів. У присутності Олега вона почувалася трохи меншою дитиною, більше жінкою.
Не маю ані уявлення, хто це міг би бути, її голос звучав, наче скрипіння старого трамвая, який заблукав у снах. Ніяких таємних залицяльників немає, я не давала підстав! А оці «наше місце», «наш останній розмовник» якісь вигадані пазли Хтось грається нами, як київським пса-бриджиком, якого водять на мотузці по Позняках
Я владнаю, різко обірвав Олег. В мене є знайомі. Ми перевіримо, хто придбав ці номери. Чую, цим пахне не фіалками, а розбитими тарілками під лютневу хуртовину.
Наступні дні Олег зникав у лабіринтах перевірок, а Лесана тікала від думок у кліпи, родинні жарти, каву з подругами на площі Льва Толстого. Та її страх висів у повітрі, як льон на мотузці щоранку вона перевіряла вхідні, і якщо нових повідомлень не було, її сон розливався коротким полегшенням, але тривога поверталася, пересипана морозними крупинками.
На пятий день все стало зовсім сюрреалістичним: Олег телефонує їй з Михайлівського узвозу.
Лесо, я дізнався все. Номери анонімні, але я відстежив, хто їх купував. Це Світлана.
Весь її сон на мить зупинився телефон майже вислизнув з її пальців, а в каморці серця затріщало скло. Світлана, її подруга ще з університетських часів двадцять вісім, розлучена, з двома дітьми. Дружба, що переплавлювала нестачу грошей на каву в прощення і підтримку в дні, коли Київ виглядав особливо безкінечним.
Світлана?.. сухо прошепотіла Лесана, і її плече остаточно розмякло, неначе шматок ягідної пастили. За що? Чому?..
Ти й сама знаєш. Заздрість, відповів Олег, ніби сипав гречку на підвіконня для містичних голубів. Вона самотня, ти успішна, в тебе зявився я. Вона хотіла змусити тебе оправдовуватися а я мав би повірити у зраду.
Згадалася нещодавня вечірка велика кухня, яблука, ошатні подруги й запах вересу. Лесана в легкій зеленій сукні світилася на тлі шафи. Олег обережно наливав їй шампанське, а Світлана, згорнувши руки на грудях, так і не торкнулася солодощів. Її бежевий светр видавав утомлену жінку, а слова були, наче сірники:
Ну прям глянсовий журнал, зїжджала Світлана, очі вчепилися в підлогу. Наряд, кавалер
Дякую, Лесана з усмішкою, ще не знаючи, що це бомба сповільненої дії, Сукню знайшла на розпродажі випадково.
А я все гроші то на нові чоботи дітям, то на гурток для Соломійки У вас все просто.
Тоді Світлана довго вдивлялася в нічне вікно, коли Лесана з Олегом кружляли по кімнаті під дивний гудок метро, що брів крізь її вигаданий сон
Іншого разу, за кавою біля Львівської площі, Лесана ділилася радістю про подорож за місто і прогулянку осіннім Голосіївським лісом: золоті клени, запах шашлика, багаття й тиша під зорями ніби мило в дитячій ванні. Світлана прокручувала ложку у філіжанці, не піднімаючи очей.
Казка у тебе, а в мене нескінченна колотнеча: садочок, аптека, скаутський кружок, борщ, уроки. Кому він потрібен цей Голосіївський ліс, коли треба ремонтувати кран
Катерина, третя за столом, мяко втрутилась: «Світлано, не ревнуй, Лесана ж просто ділиться радістю. Навіть у снах для всіх є місце під місяцем!»
А Світлана тільки скреготіла чашкою, ніби намагається пробудити каву до життя:
Подихати свободою це не моє. Я мушу думати, що поставити дітям на вечерю.
Ніби є сон і є дійсність і межа між ними десь в районі Теремків.
Все стало на місця отієї пітьмяної осінньої ночі. Після дзвінка вони з Олегом, мов сновиди по алеї, прийшли до Світлани додому. Вона відкрила двері, і її обличчя враз стало, як віск. Руки дрібно тремтіли.
Ви чого?.. Що сталося? її голос деренчав на зламі металу й дощу.
Не прикидайся, Олег сказав жорстко, ніби відтинаючи ножем нитку сну. Ти писала Лесані ці повідомлення. Ми це довели.
Світлана впала на поріг, як перекинутий на спину їжак. Її лице кривилося злістю й сльозами:
Так, це я! Що далі? Ти повіриш Лесані, бо вона щаслива, гарна! А я баласт! Ти навіть не знаєш, яке це відчуття бути тінню у чужому житті Я не змогла втримати власного чоловіка, усі навколо бачать у мені лиш маму двох дітей!
Лесана стояла і не впізнавала цю жінку поруч з нею шматки сну падали на підлогу, як зівялий бузок: чи це правда, чи галюцинація?
Ти хотіла зруйнувати моє життя через заздрість? її голос болісний, солоний. Хотіла, щоб Олег подумав, ніби в мене є інший? Щоб і мене вигнали в ніч, як тебе?
Я нічого не просила, схлипнула Світлана, я просто хотіла, щоб ти бодай раз відчула, як воно коли не в тебе все добре! Хоч трохи твоєї тріщини у моїй тріщині
Олег заступив собою Лесану:
Досить. Ти пішла шляхом руйнування, а не допомоги. Це твоя відповідальність.
Світлана тремтіла, її плечі струшував невидимий вітер. Відвернулася. Довго мовчала.
Пробач, шепоче крізь сльози. Я не хотіла дати всьому цьому стати таким страшним Збиралося роками. Я згубилась в собі.
Лесана відчула суміш болю й співчуття. Вона згадала слова Світлани колись за кавою на Майдані: «Ти немов би живеш у кольоровому серіалі, а я в сірому трамваї, що вже не їде». Вона тоді тільки посміялася, не зрозуміла
Світлана, промовила вона пошепки, я ніколи не хотіла тебе у чомусь засмутити. Але те, що ти зробила це справжній риф у нашому морі. Я не можу зараз пробачити, але можу зрозуміти. Та нам потрібен час твій і наш.
Світлана лише кивнула, з її обличчя струмками скочувалися сльози.
Дякую, що хоч вислухала Мовчу, більше не буде. Пробач.
Вийшли з Олегом на вечірню узвізну вулицю мокрий асфальт світився від ліхтарів, по калюжах пробігали чорні коти. Лесана вдихнула повітря, вже схоже на весну.
Відчуваю себе порожньою, сказала вона, обіймаючи Олега. Все стало, наче у снах, коли зникають стіни.
Так буває, відповів він, притискуючи її до себе. Головне, не залишатися наодинці з отрутою минулого. Я поруч, як і твій новий ранок.
Вони рушили разом і за кожним кроком тінь розчинялась у жовтому світлі ліхтарів. Попереду ще було багато роботи над собою і людьми поряд, але поряд була рука, яка гріла долоню в холодному сні української осені. А це вже майже справжнє щастя.
