– Стараєшся! – Соломія зневажливо скривила губи. – Сорок років я спостерігаю твої старання! Пам’ятаєш, як ти котедж купував?
– Скільки можна одне й те саме повторювати! – Соломія Василівна шпурнула на стіл папку з паперами. – Пенсійний відділ вимагає довідку про доходи за останні п’ять років, а ти мені вже третій місяць несеш якісь незрозумілі папірці!
– Сонечко, я ж пояснював, – Віктор Петрович провинувато знизив плечі, – в архіві сказали, що документи за дев’яносто восьмий рік загубилися під час переїзду. Що я можу вдіяти?
– А ти головою подумати пробував? – дружина підвелася зі столу і почала ходити по кімнаті. – У бухгалтерії заводу питав? До директора звертався? Чи тільки й умієш руками розводити?
Віктор болісно зморщився. Вже півроку, як він вийшов на пенсію, і кожен день перетворювався на випробування. Соломія постійно знаходила привід для докорів, і він почувався винним школярем.
– Завод давно закрили, – тихо промовив він. – А той директор ще у двохтисячних помер.
– Ось саме тому! – Соломія різко обернулася до нього. – Треба було раніше цим питанням займатися, а не чекати, доки прижене. Тепер через твою безхабарність залишимося без доплати до пенсії.
Віктор опустив очі. Дружина була права, як завжди. Він справді не подбав заздалегідь про документи, сподівався, що якось обійдеться. А тепер виявилося, що без довідки про доходи йому не нарахують належної доплати за шкідливість.
– Я ще спробую в обласному архіві пошукати, – пробурмотів він.
– Ага, спробуєш, – Соломія сіла за стіл і почала розбирати папери. – Як ти все життя пробував. Пам’ятаю, як ти обіцяв нашої Оленці прописку зробити, коли вона заміж виходила. Два роки метушився по інстанціях, а в підсумку вона сама все вирішила.
Віктор зітхнув. Історія з пропискою доньки досі була болючою темою в сім’ї. Тоді він справді наобіцяв золоті гори, а в результаті лише всіх вимотав.
– Може, до Оленки завітаємо? – запропонував він. – Вона ж у міськраді працює, може щось підкаже.
– Олена зайнята, а не наші проблеми вирішує, – відрізала Соломія. – Годі на доньку сподіватися. Сам мусиш із чоловічими справами справлятися.
Чоловічі справи. Віктор гірко посміхнувся. Все життя він намагався бути справжнім чоловіком, главою родини. Працював на заводі слюсарем, приносив додому зарплату, не пив, не курив. Але чомусь з роками все частіше відчував себе невдахою.
– Гаразд, завтра зранку поїду в обласний архів, – сказав він, підводячись із дивану.
– Тільки паспорта не забудь, – наставительно промовила Соломія. – І адресу запиши точно, а то знову не туди поїдеш, як минулого разу.
Віктор кивнув і пішов на кухню пити чай. За вікном скупчувалися сутінки, у дворі вмикалися ліхтарі. Він дивився на знайомий краєвид і думав про те, коли ж його життя пішло під укіс.
Раніше Соломія не була такою жорсткою. Коли вони одружилися тридцять років тому, вона була ніжною, турботливою жінкою. Вміла підтримати, підбадьорити, навіть коли щось не виходило. А тепер кожна його помилка ставала приводом для довгих нотацій.
– Віть, а ти вечеряти будеш? – спитала Соломія з кімнати.
– Так, звісно, – відповів він.
– Тоді картоплю почисть, а я котлети пожарю.
Віктор дістав із торбини картоплю й почав чистити. Монотонна робота заспокоювала, дозволяла не думати про проблеми. Але раптом задзвонив телефон.
– Тату, привіт! – почувся голос доньки. – Як справи?
– Оленко, рідненька, – Віктор одразу підбадьорився. – Добре, що подзвонила. Як онука?
– Мар’янка в порядку, у садочок ходить. Слухай, тату, мама казала, що в вас проблеми з документами для пенсії?
– Так, ось ніяк не можу довідку про доходи отримати. Архів каже, що документи загублені.
– Зрозуміло. А ти в пенсійний фонд звертався? Там же теж мають бути дані про твої внески.
Віктор задумався. Справді, чому він не здогадався про таке просте рішення?
– Ні, не звертався. А ти як гадаєш, допоможе?
– Звісно допоможе. Там усі внески враховуються з дев’яносто другого року. Завтра ж іди, не затягуй.
– Добре, обов’язково зайду.
– І, тату, – голос доньки став м’якшим, – не засмучуйся так. Усе вирішиться.
Після розмови з Оленою Віктор відчув приплив сил. Донька завжди вміла підтримати, на відміну від дружини. Він швидко дочистив картоплю й пішов розповісти Соломії про пораду доньки.
– Ось бачиш, – сказала дружина, почувши про пенсійний фонд, – одразу треба було туди йти, а не по архівах тинятися. Час лише витратив.
Віктор промовчав. Сперечатися з Соломією було марно, вона все одно знайде, у чому його докорити.
Вранці він пішов до пенсійного фонду. Черга була невелика,
