П’ять років думала, що живе з чоловіком, а насправді хотіла бути поруч із ним, як біля мами Олена родом з маленького містечка. Саме там стріли Амура влучили в її серце. Вона закохалася в Олексу, а він — у неї. Вони вирішили втекти з рідної глибинки. Батькам повідомили, що їдуть до столиці заробляти на весілля. І справді поїхали — щоб підзаробити, але потім вирішили не витрачатися на пишне святкування. Вони зробили, як зараз модно: весілля у кедах і джинсах, подарунки — лише гроші, а замість бенкету — фуршет. Усі зібрані кошти від гостей Олена й Олекса пустили на погашення іпотечного кредиту. Але їхні мами, коли молодята приїхали додому, все ж влаштували скромний святковий стіл. Минуло п’ять років від дня весілля. Подружжя вирішило не поспішати з дітьми, сплачували іпотеку — коштів зі свята не вистачило на всю суму. Мама Олени була вольова, ростила доньку сама й у кожній телефонній розмові нагадувала, що мріє про онуків. Але Олена до цього ще не була готова, часу не відчувалося, тож із дітьми не квапилися. І тут несподівано Олена почала висловлювати до чоловіка претензії, які мала й раніше, але раніше вміла їх стримувати. Вона подзвонила мені й каже: – Він довго розмовляє по телефону з іншими, а зі мною — тільки “привіт-пока” і все… – Коли з роботи повернеться, буде час поговорити. – Я після роботи хочу подивитися фільм про кохання, а він – тільки жахи дивиться. – Скільки у вас телевізорів? Хоча зараз можна дивитися фільми на ноутбуці у навушниках. Але то не є сімейне життя, якщо обоє сидять поруч, а кожен — зі своїм. Детальніше за столом Ігри для всієї родини Стіл Шкіряний дверцята – Ось-ось! Мені теж здається, що Олекса мене не розуміє! – Це досить оригінальне твердження. – Чому ти смієшся? – Добре, не буду. Олено, коли вам разом весело? – На відпочинку або коли приходять гості… Тоді він дуже ніжний… Розмова з Оленою тривала майже годину. Вона розповіла, як вони познайомилися, як їй усі дівчата заздрили. З нашої розмови я зрозуміла, що перша її проблема — це невгамовне жіноче бажання виглядати найкраще перед іншими, а друга… – Олено, як ти уявляєш ідеальний шлюб? – Обов’язково з дітьми. – Ну, всі зазвичай згадують про дітей, але після народження багатьох сім’ї розпадаються… – Чоловік повинен цікавитись моїм настроєм, як у мене на роботі справи… Повинен оцінювати мій наряд, хвалити, як я готую… – Він цього не робить? – Каже, що смачно, але мені цього замало. – Розкажи детальніше: приходить з роботи, ти подаєш йому, наприклад, картоплю пюре з котлетою, а він… – Починає потирати руки й усміхатися. – Але ж це — своєрідний комплімент! Думаю, тобі було б некомфортно, якби він відштовхнув тарілку й сказав, що не голодний… Детальніше Шкіряний за столом Стіл дверцята Ігри для всієї родини Олена замовкла — схоже, не зовсім зрозуміла суть власної скарги. Але чомусь злилася на чоловіка. Що саме її не влаштовувало, я довго міркувала. Щоб переконатися у своїх здогадках, спитала в дівчини про відносини з мамою. З’ясувалося, що мама була дуже емоційною, часто допитувала її, щось радила. Але, коли виникали проблеми, завжди підтримувала — “все буде добре”. Часом кажуть: ми одружуємось із тими, хто схожий на наших батьків, а також із тими, хто дає нам багато любові. У Олени не було тата, тож вона не знала, що не всі люди так відкрито проявляють почуття, як її мама. І тоді я сказала Олені, що п’ять років вона заміжня за власною мамою й чекає від чоловіка такої ж поведінки. Спочатку Олена здивувалась, але згодом погодилась. – Як розлучитися з мамою? – Дуже просто. Кожного разу, коли у тебе претензії, уявляєш, що то не Олекса поряд, а твоя турботлива мама. І він не може з нею змагатися! – Ось воно! – От і все! Тоді й претензії зникнуть самі собою!

Ось уже пять років, як я одружена з Олексієм, та чим далі, тим більше відчуваю, що живу з ним майже так, як із власною мамою.

Я виросла у маленькому прикарпатському містечку. Саме там мене вперше вразила стріла кохання я закохалася в Олексія, а він у мене. Ми тоді обоє вирішили залишити своє рідне містечко й подалися до Києва «заробити на весілля» так сказали батькам. Насправді, ми поїхали не лише за грошима, а й за новим життям. Але потім вирішили пишне весілля не для нас.

Ми зробили все по-модному: розписалися у джинсах і кросівках, замість помпезного торжества влаштували затишний фуршет, подарунки приймали тільки у гривнях, а ці гроші одразу ж пішли на перший внесок за квартиру. Батьки теж не лишилися осторонь: коли ми навідалися додому, організували нам скромне святкування у вузькому сімейному колі.

П’ять років минуло відтоді. Ми ще не поспішали заводити дітей гасили кредит, гостро відчуваючи кожну копійку. Грошей, отриманих як подарунок на весілля, на іпотеку геть не вистачило. Моя мама, жінка із характером, усе життя тягнула мене сама. В кожній телефонній розмові вона не забувала нагадати, що готова стати бабусею. А я все не відчувала, що час.

А згодом між мною й Олексієм почали виникати суперечки, які раніше ніби не хвилювали. Все більше стало накопичуватися невдоволення. Нещодавно телефоную подрузі й починаю жалітись:

Він годинами може базікати із знайомими, а зі мною обмежується лише: «Привіт. Як справи?» і все.
Коли повернеться з роботи, матимете ще час побалакати, каже подруга.
А я хочу разом дивитися романтичні фільми, він же тягається до всяких жахів та бойовиків!
Скільки у вас телевізорів? Та навіть компютер зараз кожен має. Можна ж фільм в навушниках подивитись. Але при такій моделі сімї ви обоє будуть навпроти екранів, а не одне одного…

Я й сама розумію таке сімейне життя неприродне. «Олексій мене геть не розуміє!» кажу, а подруга сміється. Виявляється, подібні проблеми виникають і в інших.

Ми розмовляли майже годину. Я пригадувала наше знайомство, згадувала, як ще тоді всі дівчата, здавалось, заздрили мені. Зрештою зловила себе на думці, що хочу, аби мною захоплювалися, щоб мене хвалили, підтримували, оцінювали. Так, як завжди робила мама.

Яким ти уявляєш ідеальний шлюб? питає мене подруга.
Ну, звісно, із дітьми.
Але навіть після народження дітей не кожна сімя тримається купи, каже вона. Що ще?
Чоловік мав би розпитувати, як у мене справи на роботі, хвалити мій вигляд, цінувати, як я готую…
Він цього не робить?
Ні, «смачно», мовить, але мені цього мало.
Наприклад, ти пригощаєш його картопляним пюре та котлетами, а він?
Тре руки, усміхається.
Це ж комплімент! Гірше було б, якби він відсунув тарілку й сказав, що не голодний

Я замовкла. Мабуть, не до кінця розумію, чого хочу Але все одно десь у глибині злість мовляв, чого мені бракує?

Подруга розпитала про маму. Я розповіла: емоційна, часом задає зайві питання, але завжди підтримує у скрутний момент й каже: «Усе буде добре!»

Іноді люди одружуються із тими, хто схожий на їхніх батьків, потребуючи тієї ж любові. Я ж не знала батька, тож навіть не здогадувалась, що іноді чоловіки інакше проявляють почуття.

Тієї розмови подруга сказала мені: «Ти вже пять років, по суті, заміжня за своєю мамою, і хочеш, щоб Олексій поводився так само. Але він не мама!»

Я спочатку здивувалася, а потім погодилася.

Як мені розлучитися із цією роллю мами в моєму шлюбі?
Дуже просто. Кожного разу, коли в тебе зявляються претензії, подумай: це питання до мами, а не до Олексія. Він не може змагатися з нею!
Точно!
От і все! І побачиш образи самі розвіються.

Ось так, з посмішкою, закінчую сьогоднішній щирий вечірній запис у своєму щоденнику. Може, нарешті варто навчитися бачити у чоловікові саме чоловіка, а не чекати від нього тих самих слів і жестів, до яких я звикла з дитинстваСьогодні ж, коли Олексій повернувся додому, я вперше за довгий час не чекала від нього слів підтримки чи розпитувань. Я просто підсіла поряд, поклала йому голову на плече та відчула, як спокій і тепло наповнюють мене. Ми майже не говорили, лише тихо вечеряли й дивились крізь вікно на вечірній Київ.

Раптом Олексій обережно взяв мене за руку й сказав:

Знаєш, іноді я не вмію показати, як ти мені важлива. Але ти моя родина. Моя домівка.

Серце несподівано зігрілося. Я усвідомила можливо, любов не у гучних словах і зовсім не у маминих звичках. Вона у простоті жестів, у цій затишній тиші, у тому, що поруч саме він, хоча міг би бути ким завгодно. І зараз це мій свідомий вибір.

Я посміхнулася йому, взяла обома руками його долоню й вперше за довгий час, без зайвих очікувань, відчула себе щасливою.

Можливо, так і починається справжнє доросле кохання коли починаєш любити не образ, не мрію, не мамину тінь, а людину живу й разом із собою недосконалу. І тоді нарешті помічаєш: у цій простоті й буднях ховається найцінніше.