**Мій щоденник**
Пять років після її втечі. Весілля розкрило шокуючу правду.
Ми з донькою прийшли на весілля мого найкращого друга. Але коли він підняв фату нареченої, мій світ розсипався. Донька шепнула: «Тату, чому ти плачеш?» А наречена подивилася на мене… і в цю мить все перестало мати значення.
Я й не планував іти на цей бенкет. Мене втягнув туди мій колега Дмитро, клянучись, що це «допоможе вийти з чорної смуги».
Тижнями я працював подвійні зміни на будівництві, і тіло ніби злилося з бетоном.
«Година, і не більше», наполягав Дмитро, майже силоміць затягуючи мене у квартиру в центрі Києва. «Потім повертайся додому й продовжуй жити, як відлюдник».
Як же дивно, що найважливіші моменти завжди приходять несподівано.
На вечірці були люди, які, здавалося, ніколи не піднімали нічого важчого за келих вина. Я, у потертих джинсах і старій футболці, почувався чужаком.
Але потім я побачив її. Оксану.
Вона теж не повинна була там бути. Пізніше я дізнався, що вона просто занесла щось подрузі.
Наші погляди зустрілися через залу, і щось клацнуло. Іскра, звязок як би це не назвати, я відразу зрозумів, що хочу, щоб вона була в моєму житті.
«Хто це?» спитав я в Дмитра, кивнувши в її бік.
Він прослідкував за моїм поглядом і присвиснув: «Оксана. Навіть не думай, друже. Її родина володіє половиною Києва».
Але я вже йшов до неї.
Вона усміхнулася, коли я наблизився, і ця усмішка вразила мене, як удар молота.
«Я Андрій», сказав я, простягаючи руку.
«Оксана», відповіла вона, голос тихий, але впевнений. Її долоня була крихітною в моїй, але стиск міцним. «Ти виглядаєш так само не в своїй тарілці, як і я».
Ми розмовляли годинами. Вона не була такою, як я очікував (ніякої зверхності тільки щирість і тепло). Коли я проводжав її до машини, я вже знав: я в біді.
«Мої батьки тебе ненавидітимуть», сказала вона, місяць освітлював її темне волосся.
«Це проблема?» запитав я.
Вона подивилася на мене так, ніби бачила наскрізь. «Можливо. Але мені байдуже».
Через півроку ми одружилися. Її батьки не прийшли на весілля. Вони відрізали її від спадщини ні грошей, ні родинних зборів, нічого.
Але Оксана лише стиснула мою руку і сказала: «Мені не потрібні гроші. Мені потрібен лише ти».
І деякий час цього було достатньо.
Ми переїхали у маленьку двокімнатну квартиру. Я працював на будівництві вдень і вчився на архітектора вночі. Оксана влаштувалася в галерею. Ми були щасливі… або мені так здавалося.
Поки не народилася Софійка і щось змінилося. Вогонь у очах Оксани почав згасати. Вона все частіше порівнювала наше життя з тим, що залишила.
«Моя подруга з університету купила будинок біля моря», сказала вона одного вечора, коли ми їли макарони в нашій маленькій кухні. Софійка спала у колисці поруч.
«Добре для неї», відповів я, не відриваючись від креслень.
«Вона запросила нас у гості. Я мушу сказати, що ми не можемо собі цього дозволити».
Її слова пройняли мене, як ніж. «У нас усе добре, Оксано. Буде краще».
«Коли?» різко спитала вона. «Коли Софійка закінчить університет? Коли ми вийдемо на пенсію? Я втомилася чекати на це «краще», Андрію».
Сварки ставали частими. Вона ненавиділа жити за бюджетом, зневажала наше скромне життя.
«Це не те, чого я хотіла», говорила вона.
Наче я її обдурив. Наче кохання мало оплачувати рахунки.
«Ти знала, з ким виходила заміж», нагадав я їй під час особливо жорстокої сварки.
«Можливо, це була помилка», холодно відповіла вона. «Я думала, до цього часу ти станеш більшим».
Наступного дня я повернувся з роботи раніше, купив квіти, щоб зробити їй приємне. У будинку було тихо.
Валіза зникла. Всі її речі теж.
У колисці лежала записка:
«Я хочу розлучення. Пробач, але наш шлюб був помилкою. Софійку залишила у сусідки з пятого поверху. Бери її».
Я дзвонив їй сто разів. Без відповіді. Я поїхав до маєтку її батьків, відчаючись, з божевільним поглядом.
Охоронець не впустив мене.
«Ви тут небажані, пане», сказав він, майже зі співчуттям.
«Будь ласка, мені потрібно поговорити з Оксаною», благав я.
«Пане, йдіть геть».
Через два дні прийшли документи на розлучення. Оксана відмовилася від батьківських прав на Софійку. Адвокати її батька все оформили з жорстокою ефективністю.
А потім останній удар.
Через півроку після її втечі я востаннє зателефонував у її рідний дім.
«Вона померла», сказала її мати беземоційно. «Окса
