П’ять років мої сини не показувалися в мене, але як тільки я задумала записати квартиру племінниці — з’явилися миттєво.
Двоє синів, троє онуків, дві невістки — і при всьому цьому я жила, як самітня. Лише варто було згадати про квартиру, як вони раптом пригадали, що мають матір. Прибігли, влаштували скандал. І тоді до мене дійшло — їм потрібне лише житло.
Колись, коли народилися мої хлопчики, я думала: будуть опорою на старість. Помилилася. Про мене дбає не рідна дитина, а племінниця — у якої, до речі, є свої батьки: мій брат і його дружина.
Може, ми з чоловіком десь помилилися, не зуміли виховати гідних людей. Поки батько був живий, хоть інколи заходили. А як тільки його не стало — зникли. П’ять років — жодного візиту.
Живуть вони, до речі, у тому ж місті. Не за кутком, але всього сорок хвилин на маршрутці. Обоє одружені, у кожного своя родина. У мене двоє онуків і онучка, яку я й на руках ніколи не тримала. А мені важко — ноги болять, після травми ледь пересуваюся. Додзвонитися — справжня епопея. Кожен раз обіцянки: «Незабаром заїдемо, допоможемо», — але далі слів справа не йде.
Коли сусіди затопили кухню, я вирішила звернутися по допомогу. Потрібно було трохи підправити стелю. Подзвонила старшому — пообіцяв. Молодшому – теж. Не прийшов ніхто. Довелося викликати майстра. Заплатила чимало, але гроші — дрібниця. Жаль було іншого: невже власні діти стали мені чужими?
Потім зламався холодильник. Я в цих справах нерозумна, а продавці, як відомо, люблять обдурювати пенсіонерів. Попросила синів — хай супроводять, допоможуть вибрати. Відповідь була проста: «У магазині тобі все розкажуть». Довелося телефонувати братові — приїхала його донька з чоловіком, влаштували справу.
А потім почалася пандемія. Сини дзвінкали раз на місяць, питали: «Ну, як ти?» — і все. Давали поради: «Не виходь, замовляй продукти на дім». А як саме — не пояснили. Зате племінниця сама все показала. Вона щодень дзвонить батькам, замовляє їжу, ліки, піклується. І мене не забула.
Зрозумівши, що мої діти залишили мене саму, вона почала частіше бувати, допомагати. Прибирала, готувала, сиділа в мене, коли я хворіла. Або просто приходила — випити чаю, поговорити. На всі свята запрошувала до себе: у неї власна родина, але й я там була не зайвою. Її донечка називає мене бабусею.
І я подумала: чому б не записати їй квартиру? Вона нічого не вимагає, але робить усе від щирого серця. Я хочу віддячити добром за добро. Це не подарунок — це вдячність.
Коли вже збиралася до нотаріуса, зателефонував старший син. Запитав, куди йду. Я чесно відповіла. І тоді почалося: крики, докори, що я збожеволіла. Вислухала — і пішла далі.
А ввечері — дзвінок у двері. Обоє синів. Привели онучку. Принесли пиріг. Здавалося б — диво. Але справа, звичайно, була не в любові. Вони одразу перейшли до справи: почали переконувати, що племінниця мене вижене, що вона — чужа, а вони мої діти, і як я можу віддавати квартиру не рідним?
Я подивилася на них, послухала — і сказала: «Дякую за турботу, але вирішу сама». Вони розлютилися, хлопнули дверима. Наостанок обіцяли, що більше не побачу онуків і допомоги від них чекати не варто.
А я й не чекаю, рідненькі. П’ять років вас не було — і нічого. А тепер з’явилися лише через квартиру. Ви самі стали мені чужими. Я зроблю, як вирішила: житло дістанеться племінниці. А якщо одного разу вона й справді мене виженет — що ж, це мій вибір. Але я у неї вірю. Вона — людина з серцем. Не те що ви…
