Пять років тому моя сусідка поховала свого чоловіка-ветерана та залишилася сама. Саме так і було. Моя сусідка, пані Оксана, щойно втратила свого чоловіка, колишнього воїна, і опинилася зовсім одна. Дітей у них не було. Старенька постійно думала про свого дорогого Богдана.
Вони одружилися напередодні війни. Потім Богдан пішов на фронт, а вірна Оксана терпляче його чекала. Він повернувся живим, але втратив ліву руку. Він сильно любив дружину і дуже за неї тримався. Обіцяв завжди захищати її від лиха, але не встиг виконати обіцянку. Помер, залишивши її саму.
У роковини смерті чоловіка до неї прийшов великий чорний кіт. Він зявився серед ночі, ніби з нізвідки, жалібно нявкаючи біля дверей. На дворі була хуртовина, вітер вив, але чомусь пані Оксана почула той звук. Вона вийшла і побачила незнайомого кота. Зжалилася, впустила його в хату, дала трохи молока.
Але кіт відмовився їсти. З гордовитою вдачею він обійшов усі кімнати, оглянув домівку, а потім стрибнув на подушку пані Оксани, замуркотав і заснув.
Вона не наважилась його прогнати і поснула поруч. Вранці роздивилася кота. Він був доглянутий і ситий, зовсім не схожий на безпритульного! Чорний, як смола, з великими зеленими очима й справжньою королівською вдачею. Але одна деталь її вразила: у нього не було пальців на лівій передній лапі, наче їх відірвали.
«Як у мого Богдана!» заплакала вона. А кіт тим часом стрибнув їй на коліна й почав муркотати.
«Треба ж тебе якось назвати Може, Барсик?» ніжно промовила вона, гладячи його за вухом. Кіт здригнувся й так пильно подивився на неї, що аж моторошно стало.
ЙОГО ОЧІ БУЛИ ЛЮДСЬКИМИ! НЕ «НАЧЕ», А СПРАВЖНІ ЛЮДСЬКІ!
«Бачу, тобі не подобається. Тоді може Тома? Красиве ж імя!» швидко сказала вона. Кіт невдоволено нявкнув, зістрибнув з колін і почав методично драпувати диван.
«Добре, добре. Не буду називати. Будеш просто Кіт. Але залиш диван у спокою, будь ласка», попросила вона ввічливо. Кіт щось буркнув, але послухався й поважно пішов у кімнату.
Так вони і жили: пані Оксана та Кіт. Я часто навідувалася до неї, і вона розповідала дивовижні історії.
Перш за все, Кіт її лікував. Після смерті чоловіка у пані Оксани став слабшати серце. Але коли вона лягала, Кіт завжди примостився на грудях, муркотів і біль миттєво відступав!
Одного разу трапилася дуже дивна історія. Пані Оксана лежала, а Кіт спав поруч, тихо муркотячи. Раптом постукали у двері. Вона підвелась, Кіт за нею. На порозі стояв Петро, місцевий пяничка та скандаліст. Він уперся ногою в двері, матюкався й вимагав грошей на горілку. Пані Оксана відмовлялася, але він став грубішим, почав ображати її й глузувати з памяті чоловіка.
Раптом Кіт загарчав і кинувся на нього. Петро відштовхнув його, але той знову напав і ледь не вчепився йому в горло. Скаржачись, Петро врешті відступив і пішов. А Кіт глянув на пані Оксану своїми ЛЮДСЬКИМИ очима, гордо підняв хвіст і повернувся в кімнату.
Одного разу пані Оксана збиралася в місто, щоб подати документи на дрова, і попросила мене супроводжувати її. Я погодилася й прийшла вранці.
Але вона сиділа на ліжку в домашньому одязі, збентежена.
«Пані Оксано, чому ви не готові? Ходімо, поки є час», наполягала я.
«Дорога, я не поїду. Вибач», тихо відповіла вона.
«Чому?»
«Не знаю, як сказати Тільки не смійся Кіт наказав мені не їхати.»
«Як так?! Я відпросилася з роботи, а ви про кота! Ходімо!» розсердилася я.
«Послухай мене. Вчора я приготувала все й лягла спати. Мені снилось, що Кіт говорив до мене. Так само, як ти зараз Він дивився на мене й сказав:
«Не їдь завтра, Оксано. Залишся вдома.»
У мене аж язик онімів! Не те щоб кіт говорить він називав мене Оксано! Так мене кликав тільки мій покійний Богдан! І ГОЛОС У НЬОГО БУВ ТОЧНО ТАКИЙ, ЯК У БОГДАНА!
А потім Кіт заспівав пісню, яку Богдан любив:
«Десь у полі біля броду
Вітер шепоче ізгодом»
Ти памятаєш, Оксано, я її співав, коли йшов на фронт?
Я ледь прошепотіла:
«Богдане, це ти?!»
«Так, це я. Бачив, як тобі важко самій, то й повернувся
Скажи Олені, щоб не йшла на операцію. Вона не виживе»
І я прокинулась.»
Я була в шоці. Довго мовчала, наче риба на суші.
Потім мені спало на думку:
«Пані Оксано, вам погано? Може, викликати лікаря?»
«Навпаки, добре! Я говорила з Богданом!» відповіла вона, усміхаючись крізь сльВони разом пішли в інший світ, і тепер ніхто не зможе їх розєднати.
