П’ятнадцять років сліпоти: як моя сестра проміняла життя на марення, а тепер вимагає сплати
Мою сестру звати Соломія. Їй 37, і вже п’ятнадцять років вона живе в полоні власних оманів. Колись ми всі намагалися її врятувати. Мама з татом умовляли, благали, ставили пастки з турботи, щоб витягти її з прірви. А тепер… Тата вже немає, мама ледве тримається, а Соломія тільки зараз вирішила, що час розлучатися. І, звісно, з надією дивиться на нас: мовляв, допоможіть, підтримайте, не кидайте.
Все почалося ще в студентські роки. Соломія закохалася у свого одногрупника, самозакоханого «музиканта» на ім’я Ярема. Він був із тих, хто називає себе митцем, але ніким, по суті, так і не став. Грав у якійсь підпільній групі, тусувався в заїжджих кнайпах, і кожен вечір у їхньому «творчому колі» закінчувався пляшкою. Ми, вся родина, були в жаху. Батьки благали Соломію подумати, радили не поспішати з весіллям. Я теж намагалась її відмовити, але вона слухати не хотіла. Кохання, за її словами, важливіше за все.
Вийшла за нього рано. І з того часу — наче прокляття. Ярема не працював, жив за її підробітки. Вважав себе надто витонченим для «офісного рабства». А Соломія тягла все: і дім, і рахунки, і його п’яні вибрики. Він міг кинути в неї глек, відштовхнути злісно, але вона виправдовувала це «його вразливою душею».
Коли він пішов у черговий запій, Соломія бігла до батьків. Сиділа в них тижнями, просила грошей. Ми вже не знали, як на неї вплинути. Тато пропонував їй переїхати, мамі було боляче дивитися, як вона волочить злиденне життя з чоловіком, котрий взагалі не помічав ні її, ні їхню маленьку доньку.
Так, у них народилася дівчинка. Хвора, слабка, потребуюча догляду. Лікарі одразу сказали: можуть бути ускладнення. Ярема ж у той час пив ще більше. А Соломія — лишалася поруч. Говорила, що не може кинути його у скрутну хвилину. Він, мовляв, страждає не менше. Дівчинка прожила менше року. І мама тоді злягла з серцем. У неї почалися напади. Тато ще тримався — він хотів врятувати хоч Соломію, хоч когось. Але марно.
Соломія залишилася з Яремою. Минали роки, вона народила другу дитину — сина. Кажуть, здоровий хлопчик. Я тоді вже не спілкувалася з нею. Втомилася. Набридло бути свідком чужого саморуйнування. Ми з чоловіком жили своїм життям, мама зрідка розповідала про онука.
А рік тому помер тато. Лікарі не встигли — інфаркт. Мама здала, у неї знову почалися напади. Я кожного дня до неї ходжу, допомагаю як можу. І ось, дзвонить мені Соломія. Каже, усе — вирішила розлучатися. Ярема знов п’є, працювати не хоче, аліменти платити не збирається. А їй треба якось виживати. І вона, звісно ж, чекає допомоги від нас.
— Я втомилася, у мене дитина на руках, грошей немає. Я хочу жити нормально, — вимовила вона.
Мама мовчала. Лише очі опустила. А я… не змогла стриматися. Вилила їй усю правду: і про те, як ми намагалися їй допомогти, і про те, як вона всіх ігнорувала, жила у вигаданому світі. Де вона була жертвою, а всі повинні були її рятувати.
— Тепер, коли мамі потрібна допомога, ти згадуєш, що у тебе проблеми? А де ти була, коли треба було слухати? Де ти була, коли ми втрачали батька? Тепер тобі раптом розкрилися очі?
Соломія верескнула:
— Якщо не допоможете, я не дам вам бачитися з дитиною!
Після цих слів вона вискочила у коридор, грюкнула дверима. Я б наздогнала її, але мама знову схопилася за сердце. Викликала швидку, лежала, бліда як хустка, не могла прийти до тями. Лише під ранок заснула. Мені боляче за маму. Мені шкода небожа. Але не Соломію.
Сама обрала цю путь. Сама проміняла допомогу на марення. Тепер, коли все розвалилося, вона шукає винних. А я більше не хочу бути рятівником. Я втомилася.
Якщо колись ще зустріну Соломію — не знаю, чи зможу стриматися…
