Дорогий щоденнику, Сьогодні знову зустрічалася з Анею та Даркою. Вже вкотре помічаю: наші розмови неначе
23 листопада 2025р. Сьогодні була ще одна грань нашого спільного життя, яку я змусила себе розкрити.
Минуло вже 2 тижні, відколи я був на дачі, а сусіди поставили на моїй ділянці теплицю, посадили огірки та помідори
Я маю невелику ділянку за містом. Сам нічого там не саджу — просто відпочиваю у вільний час. Не хочу витрачати сили на город. Зробив мангал, поставив альтанку для посиденьок та захисту від дощу. В майбутньому планую звести паркан навколо ділянки.
Приїхав якось на дачу, хотів посмажити ковбаски й відпочити від міської метушні. Сусіди загалом нормальні, не докучають, не надто говіркі. Лише одна сусідка інколи дошкуляла своїми питаннями, мовляв, як я взагалі можу жити без грядок і рослин? На її ділянці навпроти—суцільні бурячиння та квіти, цілими днями поралася з рослинами.
Між нашими ділянками паркану поки не було, тому сусідка могла без жодних докорів заходити до мене. Чесно кажучи, мені це не подобалось. Іноді приїжджаю, а вона вже щось розглядає на моїй землі.
Я питаю:
— Щось сталось?
— Ні, я дивлюсь, куди б цибулю посадити. У тебе стільки вільної землі, шкода ж, що нічого не росте. Я б могла щось посадити! Ти ж не проти?
Я збентежився і не знав, що казати. Не хотів її ображати, подумав і сказав:
— Садіть вже, одну грядку можна.
Згодом пожалкував, що дозволив. Вона півдня ходила по моїй землі й не давала спокою, її присутність нервувала.
Потім я поїхав у відпустку до моря. Повернувся—й одразу на дачу. І був шокований: на моїй ділянці стоїть теплиця, а поруч нові грядки з огірками й помідорами.
Я одразу здогадався, чия це справа. Розсердився, вирішив діяти. Покликав товариша, поїхали в епіцентр, купили сітку й обгородили ділянку. Тепер сусідка не зможе як удома ходити і садити, що заманеться.
Наступних вихідних вона прийшла й питає:
— Чому поставили паркан? Тепер я не можу доглядати за своїми саджанцями. Може, ти сам за ними доглядатимеш?
Це вже було занадто. Ввечері я розібрав теплицю й перекинув усе через паркан. Відтоді навіть не вітається. Минули вже два тижні, відколи я навідувався до свого дачного будиночка, а сусіди тим часом встановили
Ти що, взагалі серйозна? голос у трубці кудлатився від праведного роздратування, аж на ультразвук підвищився.
А куди ти поклав серветки? Я ж просила дістати ті, з сріблястим візерунком, вони до скатертини більше
Моя сусідка, Марія, вирішила, що може вимагати від мене все! Тепер лиш би вона в мене вселилась.
Знаєш, я якось спитала у своєї сусідки: коли ти востаннє спілкувалася зі своїм сином? І от саме в ту
«Ми вам будинок вже продали. Але маємо право пожити тут ще тиждень», — сказали колишні власники.
У 1975 році ми переїхали з села до міста. Придбали будинок на околиці і несподівано потрапили у халепу…
У селі люди завжди допомагали одне одному, такими були й мої батьки.
Тому вони погодилися, коли попередні господарі попросили дозволу пожити в нашому новому домі кілька тижнів, поки вирішать свої справи.
Але ці люди мали величезного і лютого чорного пса. Ми не хотіли, щоб він залишався, бо на нас він не слухався. Того собаку я пам’ятаю досі.
Минув тиждень, другий, третій — а колишні власники й досі мешкають у нашому будинку, сплять до обіду, майже нікуди не виходять, і явно не збираються з’їжджати. А найгірше — поводяться, наче це досі їхня оселя, особливо матір колишнього власника.
Батьки не раз нагадували їм про домовленість, але виїзд відкладався знову і знову.
Вони випускали собаку і не стежили за ним, тож він не тільки справляв нужду в нашому дворі, а ми навіть боялися виходити на подвір’я — псище кидався на всіх. Мої батьки неодноразово просили тримати його на прив’язі, але щойно тато йшов на роботу, а брат із сестрою — до школи, одразу пес бродив по саду.
І саме цей собака допоміг татові вигнати зухвалих квартирантів.
Одного дня сестра повернулася зі школи, відчинила хвіртку й не звернула уваги на собаку. Чорне страхіття звалило її з ніг — і, на щастя, все закінчилося лише порваною курткою. Пса закували в ланцюг, а винною зробили нашу малу сестричку — мовляв, зарано прийшла.
А ввечері все і сталося! Тато повернувся додому і, не знімаючи пальта, витягнув стару господиню та її речі просто на вулицю. За нею вискочила донька з чоловіком. Усі їхні пожитки полетіли через паркан у болото та калюжі.
Вони спробували нацькувати пса на тата, але той, побачивши, що відбувається, піджав хвоста і сховався у своїй буді — зовсім не хотів йти. За годину все їхнє майно було на вулиці, ворота зачинені, а пес залишився зі своїми господарями за парканом. “Ми вам продали хату. Моїм правом є пожити тут ще тиждень,” казали колишні власники.
Утром Семен Петрович Коваль вже був не в стані спати, хоча будильник на старому телефоні ще тихо гудів.
Снігові обійми долі Михайло, тридцятипятирічний правник із Києва, не терпів Нового року. Для нього це
