На кухні пахло смаженими котлетами, коли в двері подзвонили. Наталя, не встигнувши навіть зняти фартух, відчинила й побачила молодого кур’єра.
— Добрий день! Ваше відправлення, — бадьоро сказав він.
— Яке ще відправлення? Я нічого не замовляла, — здивувалася Наталя.
— Квартира десята? — уточнив він.
— Так.
— Тоді все правильно.
Жінка невпевнено розписалася в бланку й отримала велику коробку. Лише відкривши її, вона відчула, як кров застигла в жилах. Всередині лежав похоронний вінок. Не новорічний, не декортивний — справжній, з траурною стрічкою, на якій було вишито її ім’я.
Відправника не було вказано. Лише безмовне послання: «Спи спокійно, Наталю».
— Треба ж так сильно ненавидіти, щоб надіслати до дому вінок! — тремтячим голосом прошепотіла вона пізніше.
Чоловік, Олексій, лише знизав плечима:
— Звідки ти взяла, що це мама? Вона ж тебе любить!
— Любить? Вона ніколи навіть імені мого не вимовляла! — з болем нагадала Наталя.
І справді, майбутня свекруха не прийняла в ній усе: зріст «метр з кепкою», робота на ресепшені, скромні сукні. Наталя старалася — шила собі одяг, була ввічливою, але у відповідь отримувала лише зневагу й колкі слова.
— Подивись на цю недоробку, — шепотіла Олена Михайлівна синові. — Навіть двох слів зв’язати не може!
А він мовчав, роблячи вигляд, що все гаразд. Та саме його мовчання було згодою. Матір дедалі частіше дозволяла собі зайве — навіть попри те, що жили вони в Наталиній квартирі.
Коли Наталя запропонувала здати квартиру й зняти житло, яке влаштувало б свекруху, та відмовилася. Голосно, з докорами, істериками. А Олексій пив чай і мовчав.
Не вийшло з вінком — був наступний крок. Чоловік раптом знайшов у шафі між речами чоловічі труси.
— Ти мені щось поясниш? — процідив він, тримаючи «знахідку».
— Тобі самому нічого дивним не здається? Як я взагалі могла туди залізти? Туди ж навіть зі стільця не дотягнутися!
Ключі від квартири були у свекрухи. Усе стало на свої місця. Та Олексій знову мовчав.
Наступний «подарунок» — відро чорниці. Свекруха вручила його зі словами:
— Вітаміни! Для невістки!
Вранці Наталя знайшла у відрі… живого, але замерзлого в холодильнику їжака. На щастя, у присутності чоловіка. Той, звісно, не повірив, що це було навмисно: «Сам заліз, буває».
Пізніше Наталя знайшла під ліжком ляльку з воткнутими у неї голками. Ситуація вже нагадувала дешевий трилер. І все одно вона терпіла. Бо любила. Бо вірила, що чоловік за її спиною — це захист, а не просто син своєї матері.
Крапку поставив випадок. Наталя повернулася з роботи раніше й застала чоловіка з іншою. У власній квартирі.
Виставила. Швидко. Жорстоко. У самих шкарпетках, як то кажуть.
Він намагався виправдатися:
— Вона сама прийшла! Я нічого не планував!
Та Наталя більше не вірила. Тим більше що «гість» виявилася племінницею подруги свекрухи. Усе стало занадто очевидним.
Три роки вона терпіла. Хтось би не витримав і трьох місяців. Та вона сподівалася.
А Олексій? Повернувся до мами. Куди ж ще?
Та й там його чекав сюрприз. У матері — роман. Остання любов, як виявилося, буває гіршою за першу. І не в її квартирі, а в однушці коханця. Олена Михайлівна — бездомна з любов’ю.
Іронія долі?
Мораль? Обережно загадуйте бажання. Іноді вони збуваються. Тільки не так, як ви сподівалися.
