То, слухай, подружко, у мене тут таке сталося, що словами не передати Памятаєш мою історію з чоловіком? А тепер уяви: повертаюсь додому, а Андрій мій мені каже, мовляв, Оленко, мушу з тобою порадитись ти ж памятаєш про мою позашлюбну доньку Катрусю, що народилася ще ранньої молодості? Мене аж мороз по шкірі взяв куди вже ці спогади згадувати
Ну а як не памятати, відказую йому. Не забуду, як звали, хоч ти мені вічно про це не нагадуй. І що? сідаю на кухонний табурет і вже готова до всякого.
Він мявся-теребив руки, і трохи ніяково каже: Катруся дуже просить, щоби ми забрали до себе її доньку. Тобто, мою онуку. Бо, бачиш, в неї часу залишилось небагато. Чоловіка вона не мала, а мама її давно виїхала до Канади й звязків із нею нема. Родичів більше ніяких. Тільки ми.
Звідки ж мені раптом така честь? А чоловік Катрусі? Перевантажився галушками, чи що? кажу, намагаючись трохи розрядити обстановку.
Нема в неї чоловіка, анікої опори опустив очі. Ти як скажеш, так і буде, Оленко.
Я тільки руками розвела: Дуже зручно, га, Андрію? Це ти по молодості розважався, а мені тепер чужу дитину виховувати! Дивись, який ти вигадливий!
Андрій зітхає: Ми ж родина, давай разом вирішувати.
Ох, отак і живемо: коли гулять, то без порад, а як брати відповідальність порадник. Сльози на очах, побігла в спальню, щоб не бачити того примирливого погляду.
Знаєш, в школі я зустрічалась із однокласником Павлом. Але коли до класу прикотив новенький Сашко, в голові лише він залишився. Павлу швидко дала відставку. А з Сашком усе закрутилося: проводжав додому, дарував ромашки, цмулив за щічку Тиждень минув і вже запросив до себе. Я й не опиралася полюбила сильно, по-справжньому.
Після школи його забрали до війська, а я на вокзалі вся в сльозах та обіймах. З рік ми листувалися, а потім він приїхав у відпустку. Я не могла нарадуватися, під ноги килима стелила. Сашко мені обіцяв:
Оленко, через рік повернусь весілля справимо! Для мене ти вже дружина.
Сказати, що я літала від щастя це нічого не сказати. Як він мене поглядом ніжно обійме одразу всередині тану, як морозиво в липні. Поїхав служити далі, а я вже себе вважала нареченою до кінця життя.
Минуло пів року, і тут лист. Сашко пише: облиш мене, знайшов справжню любов, не повернусь. А я із животиком ходжу, скоро синочка чекати. Отак і розвіялись мої надії. Як казала моя бабуся, не вір розцвілу гречці, а вір коморі з зерном.
Прийшов час народила Данилка. І тут несподівано Павло повернувся у моє життя, став допомагати. Ну, а що мені було робити я прийняла цю допомогу. Близькість була, не приховаю.
А Сашко як у воду канув. І раптом зявляється. Двері відчиняє Павло, а на порозі Сашко. Весь із себе здивований.
Можна зайти? питає.
Заходь, пробурчав Павло.
Данило одразу притулився до Павла, відчув, що щось не так.
Павле, погуляй із Данилком, попросила я, бо розгубилась.
Павло з малим вийшли. Сашко одразу:
Це твій чоловік?
А тобі яке діло? Навіщо прийшов? кажу я вся на нервах.
Засумував, ось і прийшов. Дивлюсь, ти вже влаштувалась, значить, мене не дочекалась Вибач, що порушив ваш спокій.
Стривай! Що прийшов душу мені тривожити? Павло мені помагає із сином, якого ти полишив, між іншим, двохрічного сина!
Я повернувся до тебе, Оленко. Приймеш? дивиться з надією.
Сідай, будемо вечеряти, відчуваю в собі хвилю щастя. Повернувся, отже, не забув.
Павло знову залишився за бортом. Мій Даня має рідного тата, не чужого.
Минуло кілька років. Сашко так і не зумів полюбити Данила, як слід. Все вважав, що то Павлів син. Серце до сина не лежало.
Взагалі, наш Сашко був ловеласом, бігав за кожною спідницею: із сусідками, подругами Зради були постоянними. Я ревіла, але любила. Любов сліпа, сама знаєш. Жінці легше, коли любить щиро, без розрахунку не треба нічого вигадувати, пояснювати. Сашко для мене був усе: сонце, опора, і зло, і радість. Іноді хотілося піти, залишити його, почати нове життя, а потім себе лаяла: куди я без нього? Він і чоловік, і дитина моя.
Сашкова мама померла, коли йому було лише чотирнадцять. Мабуть, тому він шукав ніжність у кожній жінці. Я прощала все бо зрозуміла, що він сирота душею.
Одного разу було велике сварення вигнала я його з дому. Він зібрав речі і пішов до тітки. Місяць не було А я вже й причину сварки забула, а він не повертається. Пішла сама миритися.
Тітка його питає: Тобі ще Сашко треба? Він каже, мовляв, розлучилися, а тепер у нього інша.
Я взяла адресу тої “іншої”, навідалася до них:
Добрий день, можна Сашка? чемно питаю.
А вона мені двері перед носом бах! Ну і хай.
Через рік Сашко повернувся. У тієї дівчини народилася дочка Катруся. Я себе й досі виню за те, що колись його вигнала. Більше старалася бути м’якшою, кращою для чоловіка.
Про позашлюбну дочку Катрусю ми не говорили з Сашком. Ніби зачепиш цю тему сімя розсиплеться. Наче то у кожного буває, хай собі росте не наша доля Хоч і не справедливо це.
Минали роки. Сашко заспокоївся, став домашніший, лагідний. На бабів вже не заглядався, більше з телевізором сидів. Даня наш рано одружився, троє онуків нам подарував. Тиша, спокій
А тут, раптом, дзвонить Катруся. Просить допомоги взяти до себе її дочку. В око не вірю! І що з Данилом, як пояснити появу чужої дитини? Він-бо не знає всього про батькову молодість.
Не довго думаючи, ми взяли опікунство над пятирічною Алінкою. Катрусю не стало, вона відійшла у тридцять років. Земля їй пухом.
Сашко поговорив із Данилом по-чоловічому. Даня сказав: Що було, те було, кожному своє. Я вам не суддя. А дівчинка ж рідна кров, тут без питань, приймаємо.
У мене відлягло від серця. Маємо доброго сина чуйного, правильного.
Зараз Аліна вже доросла, шістнадцять років. Діда Сашка обожнює, ділиться з ним усім. Мене бабусею називає й каже, що в юності я була така сама, як вона. Підтакую їй, бо справді життя триває, і сімя гармонія все вирішить.
