15 березня
Сьогоднішній день здався мені, ніби втраченим у тумані, який не зникає навіть після сонця. Я почав забувати прості речі.
Спершу не міг згадати, який йогурт полюбляє наш син: зі смородиновим чи з абрикосовим смаком. Потім у який день тижня у нього заняття у басейні. Потім коли з паркувального місця виїжджаю, на мить забув, на якій передачі зазвичай рушаю.
Ривок заглохлого двигуна викликав панічну реакцію в мені, і я кілька хвилин сидів, стискаючи кермо, бо боявся подивитися у дзеркало.
Вечором розповів про це Уляні:
Щось зі мною не так. У голові весь час якесь мрякове покриття.
Вона покластила ладонь на лоб, потім на щоку знайомий, десятирічний жест.
Ти просто втомився, Ігоре. Спиш дуже мало, працюєш надто багато.
Хотілося крикнути: «Це не втома! Це ніби стирати себе шматочками!» але мовчав. Страх у її очах був гірший за мій власний.
***
Я став усе записувати в блокнот.
Сьогодні четвер.
Забрати Данила о 17:30.
Купити хліб «Бородинський», а не «Дарницький». Уляна не їсть «Дарницький».
Подзвонити мамі у неділю о 12:00, обовязково спитати про тиск.
Телефон швидко став моїм продовженням. Без нього я відчуваю себе безсилним, просто тілом у знайомому просторі.
***
Одного разу я справді заблукав не в лісі, не в чужому місті, а у своєму районі, де жив сім років. Ішов звичним шляхом від станції метро Оболонь, думав про свої справи, підняв голову і не впізнав перехрестя. Аптека, що завжди стояла на розі, зникла, а замість неї сяяла вивіска нової кавярні, якої тут раніше не було.
Я застиг, відчуваючи холодний пот під сорочкою. Люди, мов ні про що, проходили повз, не помічаючи збентеженого чоловіка. Світ раптом став чужим і байдужим.
Тремтячими пальцями дістав телефон, відкрив карту. Синій пунктир мигав на незнаймому вулиці. Ввів домашню адресу і, сліпо йдучи за механічним голосом, відчував себе хлопчиком, якого вперше відправляють один у магазин.
Повернувся додому на три години пізніше. Уляна мовчки поставила переді мною чашку чаю. Її мовчання було важкішим за будьяку істерику. Я не знав, куди сховатися від сорому.
Я записала тебе до невролога, нарешті сказала вона, не дивлячись у очі, у середу о 16:00. Я підкачу з роботи, поїду з тобою.
Я кивнув, проковтнув куля під горлом. Думка про лікарню, білий халат, «ранні ознаки» та «вікні зміни» викликала в мене звірячий жах. Тепер я стану «пацієнтом», про якого говорять у третьому особі.
***
У середу вранці, коли Уляна збиралась у ванній, я машинально взяв її телефон, щоб подивитися погоду. Свій залишив на зарядці. На екрані відкрились вкладки:
«Деменція. Раннi симптоми у чоловiків 45 років».
«Як поводитися з чоловiком, у якого проблеми з пам’яттю».
«Групи підтримки для родин».
«Оформлення опіки».
Я кинуў телефон, ніби він обпік руку. Сів на край ліжка, задихаючись. Це було не просто медичне висновок це був приговор нашому спільному життю. Вона вже не бачила в мені чоловіка, а лише проблему, об’єкт догляду.
***
День у поліклініці пройшов, наче під товстою шипою. Я відповідав на запитання, проходив тести типу: «Назвіть три слова: яблуко, стіл, монета. Запам’ятайте їх». Світло лампи мерехтіло, а в голові крутилося лише одне слово опіка.
Коли ми вийшли, уже сутеніло. Уляна схопила мене за руку, міцно, майже судомно.
Доктор сказав, що нічого критичного, лише перенапруження. Потрібно більше відпочивати. Поїдемо додому, я розігрію суп.
Я дивився на її профіль, на стисливі губи, на зморшку тривоги біля ока. Вона грала роль люблячої дружини, що вірить у краще. А я бачив лише страх, втому, нескінченну чергу днів, коли я все більше став би дитиною, а вона ніщухою.
Підійшовши до машини, Уляна простягнула ключі.
Ти краще паркуватимеш.
Тест був простим і безжальним. Я взяв ключі, сів за кермо, запалив і забув, де включати повороти. Рука зависла в повітрі, не знаходячи важеля. Я глянув на панель, на знайомі до болю кнопки, а вони не склалися в цілісну картину.
Закрив очі, глибоко вдихнув.
Уля голос розрізався, я не можу
У тиші салону мої слова звучали як приговор. Уляна лише відчинила двері, обійшла машину, підходила до мене, ніжно доторкнулася до плеча.
Сідай.
Я піднявся на пасажирське сидіння. Вона сіла за кермо, затягнула ремені, плавно рушила. На світлофорі лишень один раз вона доторкнулася тильною частиною руки до щоки. Швидко…
***
Глянувши у вікно, бачив мимовільно мерехтливі вогні чужого міста і розумів, що вже не лише втрачаю шлях додому, а й шлях до самого себе. Улянаводій ставала все більше просто доброю, втомленою незнайомкою, що невідомо куди везе безпомічного пасажира.
Найстрашніше було в її мовчанні вона, здається, вже примирилася з цим маршрутом.
***
Почалася тихенька війна з хворобою, з самим собою і з тим, що залишилося від нашої сім’ї.
Уляна ввела нову систему. На холодильнику підвісила великий календар з жирними позначками: «Аналізи», «Невролог», «ЛФК». На дверцях шаф стікери з вмістом. Купила мені таблетницю, щоранку розкладала вітаміни, ноотропи, седативи. Дзвонила щогодини, контролюючи мої кроки, заняття, прийом ліків і навіть думки.
Наш син Данило, десять років, відчув напруження ще до того, як зрозумів його причину. Він став надмірно тихим. Одного разу, коли я допомагав йому з математикою, впав у ступор перед простим рівнянням. Цифри танцювали перед очима, не складаючись у смисл. Він спершу подивився на мене, потім на Уляну, злякаючися.
Уляна швидко підскочила:
Тато просто втомився, я допоможу
Данило кивнув, але відсторонився. У його погляді з’явилася обережність, ніби тато перетворився на крихкий, непередбачуваний предмет.
***
Ми майже перестали сваритися. Раніше могли крикнути один на одного через не вимиті тарілки, захлопнути двері, а через годину, обнявшись, сміятися над дурницею. Тепер Уляна лише зітхає і мовчки миє посуд за мною. Її терпіння здавалося мені добротою в’язничного наглядальника бездоганною і смертельною.
Я ловив себе на думці, що чекаю її вибуху, коли вона прокричить: «Коли це, будь ласка, закінчиться?», чи розірветься від безсилля. Це було б чесно означало, що вона ще тут, у човні, хоча човен вже наполовину заповнений водою.
Але вона трималась, і це для мене було страшніше за все.
***
Одного вечора, коли я вже п’ятий раз за годину запитав, вимкнув я iron, Уляна не вивела крик. Вона тихо сказала, глядаючи мимо мене:
Ігоре, я так втомилася, що боюся заснути за кермом, коли везу Данила до школи.
У її голосі не було докору, лише просте констатування факту. І ця простота лише погіршувала моє відчуття.
***
У якийсь момент я вирішив записувати все, що стосується Уляни, аби не забути Писав у той же чорний блокнот. Після «купити сірий хліб» зявлялися нотатки:
Уляна сміється, нахиляючи голову, коли справді смішно.
На лівій ключиці у неї родимка у формі зірочки, яку вона ховає.
Коли Уляна дуже втомлена, морщить перенісся, навіть уві сні.
Вона любить каву з корицею.
Уляна цінує свою стару кофту.
Я збирав ці крупинки, ніби потопаючі уламки корабля. Розумів, що скоро можу забути не тільки дорогу додому, а й причину, чому цей дім був для мене домом, забути, за що я любив цю жінку. І тоді вона назавжди перетвориться просто на сиделку.
Записував, щоб зберегти її для себе. І, як парадоксально, у цьому відчайдушному документуванні повернулося щось, схоже на почуття. Не раніше палка пристрасть, а гостра, болюча ніжність до деталей, які я раніше не помічав.
Уляна побачила блокнот. Побачила, як я, зосереджений, щось у ньому пишу. Одного разу, коли я залишив його на столі, вона не стрималася. Пере переглянула. Прочитала про сміх, про родимку, про морщинку на переніссі. І розплакалася. Вперше за багато місяців не від втоми, а від пронизливого, нестерпного впізнання.
Того вечора вона не стала розігрівати вечерю. Взяла мене за руку не так, як вести до лікаря, а інакше, невпевнено і сказала:
Слухай, сьогодні не хочу готувати. Підемо до тієї піцерії, куди ходили після першого побачення. Якщо ти ще памятаєш, яку піццу тоді замовляв.
Я подивився на неї, і в моїх очах, потуманених від страху і таблеток, на мить спалахнула іскра. Не памяті, а чогось іншого.
З шинкою та грибами, тихо сказав я. А ти вегетаріанську, з ананасами. Ти казала, що це екзотика.
Вона стиснула мою руку і кивнула, не в змозі вимовити слово.
Це не було зціленням. Хвороба не зникла. Завтра я знову можу забути, як зав’язувати шнурки. Син може знову віддалитися. А вона зламатися. Але в тій піцерії, за липким столиком, ми ненадовго перестали бути пацієнтом і сиделкою. Ми знову стали Ігорем і Уляною, які загубилися, а потім у тиші між словами знову знайшли один одного.
Піцерія виявилася яскравою, галасливою і чужою. Не тією затишною закусочною з наших спогадів, а гламурним місцем з неоновими вивісками і гучною музикою. Я нервово теребив серветку, очі бігали по меню, шукаючи знайомі назви. Піца «Шинка з грибами» була, та називалася інакше. Я розгубився.
Замовляй те, що хочеш зараз, тихо сказала Уляна.
У її голосі не було роздратування, а розуміння. Страхове, викликане розумінням. Я кивнув, вказав пальцем на перший попавший пункт. Вона замовила вегетаріанську. Коли принесли піцу, я взяв шматок, відкусив і замовк.
Не те, пробурмотів я. Совсем не те.
Смак інший? запитала Уляна.
Ні. Я не памятаю той смак. Положив кусок назад і подивився на нього з таким втраченим відчаєм, що її серце здригнулося.
Я страждав не через рецепт, а тому, що память про наше перше побачення солодка, тепла, пахуча дріжджами надія вислизнула. Залишилась лише розмита тінь і факт у блокноті: «Були там. Було добре».
Я відсунув тарілку.
Давай просто посидимо, запропонував я.
І вперше за багато місяців це звучало не як капітуляція хворого, а як прохання рівного. Просто посидіти поруч.
Уляна повільно простягла руку через стіл і накрила мою ладонь своєю. Не стискаючи, лише дотикаючись.
Після цього все змінилося. І не змінилося нічого. Календар на холодильнику залишився, таблетничка заповнювалася. Але тепер Уляна, перш ніж дати мені ранкову дозу, запитувала: «Як спалось? ГоловоЯ зрозумів, що найцінніше це вміння берегти миті, коли память ще дозволяє нам бути разом.
