Колись давно, у маленького хлопчика на ім’я Павлусь, світ розсипався на шматки. Його матір пішла у вічність. Він стояв у кутку кімнати, збентежений чому в хаті стільки незнайомих людей? Чому всі мовчать, шепочуть і уникають його погляду?
Хлопчик не розумів, чому ніхто не сміється. Чому його обіймають і кажуть: «Тримайся, малий», але роблять це так, ніби він щось важливе втратив. А він просто не бачив маму.
Його батько, Тарас, увесь день був десь далеко. Не підходив, не обіймав, не говорив ні слова. Сидів осторонь, порожній і далекий. Павлусь підійшов до труни і довго дивився на матір. Вона була зовсім іншою ні теплоти, ні усмішки, ні колискових на ніч. Бліда, холодна, нерухома. Йому стало страшно, і він більше не наважувався підійти ближче.
Без мами все змінилося. Сіре. Пусте. Через два роки батько одружився знову. Нова жінка Галина не стала для хлопчика рідною. Навпаки, вона його дратувала. Ввесь час бурчала, шукала привід розсердитися. А батько мовчав. Не захищав. Не втручався.
Щодня Павлусь відчував біль, який ховав глибоко всередині. Біль від втрати. Тугу. І з кожним днем він все більше хотів повернутися до життя, коли мати була поруч.
Сьогодні був особливий день день народження матері. Вранці Павлусь прокинувся з однією думкою: треба йти до неї. На могилу. Принести квіти. Білі кали її улюблені. Він памятав, як вони сяяли в її руках на старих фотографіях поруч із усмішкою.
Але де взяти гроші? Він вирішив попросити в батька.
«Тату, можна трохи грошей? Мені дуже потрібно»
Не встиг він пояснити, як з кухні вискочила Галина:
«Що це ще таке?! Ти вже й гроші у батька випрошуєш?! Ти взагалі розумієш, як важко заробити?»
Батько підвів голову і спробував її зупинити:
«Галю, зачекай. Він навіть не сказав, нащо. Сину, скажи, що тобі потрібно?»
«Я хочу купити квіти мамі. Білі кали. Сьогодні її день народження»
Галина фуркнула, схрестивши руки:
«Ось як! Квіти! Гроші на них! Може, ще й у ресторан схочеш?! Візьми з клумби ось тобі й букет!»
«Їх там немає, тихо, але твердо відповів Павлусь. Вони тільки в магазині продаються.»
Батько задумливо подивився на сина, потім перевів погляд на дружину:
«Галю, йди обід готуй. Я голодний.»
Жінка невдоволено сопнула і зникла у кухні. Батько повернувся до газети. І Павлусь зрозумів: грошей не буде. Після цього не пролунало жодного слова.
Він тихо пішов у свою кімнату, дістав старого скарбника. Порахував монети. Мало. Але може, вистачить?
Не гаючи часу, вибіг із хати до квіткового магазину. Здалеку побачив у вітрині білі кали. Такі яскраві, майже чарівні. Зупинився, затамувавши подих.
Потім рішуче зайшов усередину.
«Тобі чого? недружньо спитала продавчиня, оглядаючи хлопчика. Ти, мабуть, не туди зайшов. У нас не іграшки й не цукерки. Тільки квіти.»
«Я не просто так Я дуже хочу купити. Кали Скільки коштує букет?»
Продавчиня назвала ціну. Павлусь висипав із кишені всі монети. Вийшло ледь половина суми.
«Будь ласка благав він. Я можу працювати! Приходити щодня, підмітати, пилити, мити підлогу Тільки позичте мені цей букет»
«Ти в собі? з явним роздратуванням фуркнула жінка. Думаєш, я мільйонерка, щоб квіти роздавати? Забирайся! А то викличу міліцію жебрацтво тут не вітається!»
Але Павлусь не збирався здаватися. Ці квіти були йому потрібні сьогодні. Він знову почав благати:
«Я все поверну! Обіцяю! Зароблю, скільки треба! Будь ласка, зрозумійте»
«Оце ще актор! так голосно крикнула продавчиня, що перехожі почали обертатися. Де твої батьки? Може, вже час викликати соцслужбу? Чого ти тут один бродиш? Останнє попередження геть, поки не викликала!»
У цю мить до магазину підійшов чоловік. Він став свідком сцени.
Він зайшов у квіткову саме тоді, коли жінка кричала на збентежену дитину. Це вразило його він не терпів несправедливості, особливо до дітей.
«Чого ви так кричите? суворо спитав він у продавчині. Наче він щось украв. А він просто хлопчик.»
«А ви взагалі хто такі? відсікла жінка. Якщо не в курсі справи, не лізьте. Він ледь не вкрав букет!»
«Ну так, «ледь не вкрав», підвищив голос чоловік. Ви на нього накинулися, як вовк на ягня! Йому потрібна допомога, а ви його лякаєте. У вас совість є?»
Він повернувся до Павлуся, який стояв у кутку, зігнувшись і витираючи сльози з щік.
«Привіт, малий. Мене звати Юрко. Розкажи, чого ти засмучений? Хотів купити квіти, а грошей не вистачило?»
