— Пане, сьогодні в моєї мами день народження… Я хочу купити квіти, але в мене не вистачає грошей… Я купив хлопчику букет. А через деякий час, коли прийшов на могилу, побачив цей букет там.
Коли Павлику ще не було й п’яти років, його світ розвалився. Мами не стало. Він стояв у кутку кімнати, приголомшений — що відбувається? Чому в домі стільки чужих людей? Хто вони? Чому всі такі тихі, такі дивні, говорять пошепки й уникають його погляду?
Хлопчик не розумів, чому ніхто не посміхається. Чому йому казали: «Тримайся, малий», і обіймали, але робили це так, ніби він щось важливе втратив. А він просто не бачив маму.
Батько був десь далеко цілий день. Не підходив, не обіймав, не говорив ні слова. Просто сидів осторонь, порожній і далекий. Павлик підійшов до труни й довго дивився на маму. Вона була зовсім не такою, як завжди — ні тепла, ні усмішки, ні колискових вночі. Бліда, холодна, нерухома. Було страшно. І хлопчик більше не наважувався підійти ближче.
Без мами все змінилося. Сіре. Пусте. Через два роки батько одружився знову. Нова жінка — Галина — не стала частиною його світу. Швидше, вона відчувала до нього дратівливість. Бурчала на все, шукала причини для гніву, ніби шукала привід злитися. А батько мовчав. Не захищав. Не втручався.
Щодня Павлик відчував біль, який ховав усередині. Біль втрати. Тугу. І з кожним днем — все сильніше хотів повернутися до того життя, коли мама була живою.
Сьогодні був особливий день — день народження мами. Вранці Павлик прокинувся з однією думкою: треба йти до неї. На могилу. Принести квіти. Білі калли — її улюблені. Він пам’ятав, як вони були в її руках на старих фотографіях, сяючи поруч із її усмішкою.
Але де взяти гроші? Він вирішив попросити в батька.
«Тату, можна мені трохи грошей? Мені дуже потрібно…»
Не встиг він пояснити, як із кухні вискочила Галина:
«Що це знову?! Ти вже й у батька гроші випрошуєш?! Ти хоч розумієш, як важко заробити?»
Батько підвів погляд і спробував її зупинити:
«Галю, почекай. Він навіть не сказав, нащо. Сину, скажи, що тобі потрібно?»
«Я хочу купити мамі квіти. Білі калли. Сьогодні її день народження…»
Галина фукнула, схрестивши руки:
«Ось як! Квіти! Гроші на них! Може, ще й у ресторан схочеш? Візьми що-небудь з клумби — ось тобі й букет!»
«Їх там немає, — тихо, але твердо відповів Павлик. — Вони тільки в магазині продаються.»
Батько задумливо подивився на сина, потім перевів погляд на дружину:
«Галю, іди обід готуй. Я голодний.»
Жінка невдоволено сопнула і зникла у кухні. Батько повернувся до газети. І Павлик зрозумів: грошей він не отримає. Після цього не пролунало жодного слова.
Він тихо пройшов у свою кімнату, дістав стару скарбничку. Порахував монети. Небагато. Але, може, вистачить?
Не гаючи часу, він вибіг із дому до квіткового магазину. Здалеку побачив у вітрині сніжно-білі калли. Такі яскраві, майже чарівні. Зупинився, затамувавши подих.
Потім рішуче увійшов всередину.
«Тобі чого? — недружелюбно запитала продавчиня, оглядаючи хлопчика. — Ти, мабуть, не туди зайшов. У нас іграшок і цукерок немає. Тільки квіти.»
«Я не просто так… Я дуже хочу купити. Калли… Скільки коштує букет?»
Продавчиня назвала ціну. Павлик висипав із кишені всі свої монети. Сума ледь доходила до половини.
«Будь ласка… — благав він. — Я можу працювати! Приходити кожен день, допомагати прибирати, пилити пил, мити підлогу… Тільки позичте мені цей букет…»
«Ти нормальний? — продавчиня фукнула з очевидною дратівлею. — Думаєш, я мільйонерка, щоб просто так віддавати квіти? Забирайся! А то викличу поліцію — жебрацтво тут не вітається!»
Але Павлик не збирався здаватися. Йому були потрібні ці квіти сьогодні. Він знову почав благати:
«Я все поверну! Обіцяю! Зароблю скільки треба! Будь ласка, зрозумійте…»
«Оце актор! — так голосно крикнула продавчиня, що перехожі почали обертатися. — Де твої батьки? Може, вже час викликати соціальні служби? Чого ти тут один бродиш? Останнє попередження — геть, поки не викликала!»
У цю мить до магазину підійшов чоловік. Він став свідком сцени.
Він увійшов у квіткову крамницю саме тоді, коли жінка кричала на засмучену дитину. Його вразило — він не міг терпіти несправедливість, особливо до дітей.
«Чого ви так кричите? — суворо спитав він у продавчині. — Ви на нього гавкаєте, ніби він щось вкрав. А це ж просто хлопчик.»
«А ви взагалі хто такі? — відрізала жінка. — Якщо не в курсі справи, не втручайтеся. Він букет мало не вкрав!»
«Ну так, мало не вкрав, — підвищив голос
