Пась мух накрило няню. Вранці вона увірвалася до нашої спальні з криком:

У нас переночувала теща, Ганна Петрівна. Зранку вона вдерлася до нашої спальні з криком: «Прокидайся, Марічко, подивись, що у твоїй кухні коїться!» Я зірвався з ліжка, ще у піжамі, серце калатало, як скажене. Мчу коридором, на ходу натягуючи старий халат, дивлюся може, пожежа? Або газ не вимкнули? У голові вже цілий трилер: цегла палає, каструля вибухає, чи ще якась лиха година. Заходжу на кухню, а там… таргани. Цілий загін рудих потвор товчеться по столу, по тарілках, по вчорашніх залишках вечері, які я лінувався прибрати. Теща стоїть, руки в боки, і сверлить мене поглядом, ніби це я спеціально виростив цих комах, щоб її шокувати.
«Марічко, у вас завжди так?» почала вона, а голос ледь не тремтів від злості. «Як так можна жити? У тебе ж діти, чоловік, а на кухні таргани, немов у якомусь сараї!» Я стою, наче грім мене вдарив, і не знаю, що відповісти. Так, не прибрав після вечері, бо після роботи ледве ноги волік. Діти плакали, чоловік, Тарас, щось бурмотів про футбол, а я мріяв лише впасти у ліжко. Хто ж міг подумати, що ці небажані гості саме цієї ночі вирішать влаштувати парад? І головне звідки вони взагалі взялися? Ми ж живемо не в закинутій хаті, у нас квартира, все охайно. Ну, майже охайно.
Ганна Петрівна, звісно, не замовкає. «За моїх часів, каже, такого не бувало! Я після вечері все мила, витирала, ані крихти не лишала. А ти що? Сьогодні молодь ледача, тільки й уміють у телефонах сидіти!» Киваю, ковтаю образи, бо що тут скажеш? Вона ж не просто теща вона генерал у спідниці, для неї порядок на кухні справа честі. А я, мабуть, її розчарував. Почав метушливо прибирати: схопив ганчірку, зігнав тарганів, витер стіл, тарілки, все, що під руку потрапляло. Теща стоїть над душою, коментує: «Тут не пройшовся! А що це за пляма? Ти цеглу ніколи не миєш?» Ледь стримуюся, щоб не відповісти різко. Думаю: «Ну, Ганна Петрівна, ви ж не свята, у вас теж, мабуть, часом крихти залишалися!» Але мовчу, бо знаю з нею сперечатися безглуздо.
Поки я там воюю з тарганами, Тарас, мій чоловік, нарешті вилазить із ліжка. Заходить на кухню, бачить цей цирк, а замість допомоги лише посміхається: «О, Марічко, може, зоопарк відкрив?» Кидаю на нього такий погляд, що він одразу замовкає і йде чаю варити. А теща лише в голосі хитає: «Бачиш, і твій чоловік несерйозний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпустився!» Ну все, думаю, зараз ще й лекцію про виховання чоловіків почне. І справді вона сідає за стіл, вже до блиску прибраний, і починає: «За моїх часів чоловіків тримали у строгості. А ви, молодь, їм волю даєте, ось і маєте таргани на кухні, а вони сміються!»
Я слухаю, а в голові одна думка: як дожити до вечора, щоб Ганна Петрівна поїхала додому? Не те щоб я її не любив, вона ж добра жінка, але ці її напади… Це ж не просто таргани, для неї це доказ, що я погана господиня, погана дружина, а може, й погана мати. І ось я мию, витираю, чищу, а вона все одно знає, до чого причепитися. Чи виделка не там лежить, чи ніж погано вимитий. А я ж не залізна! Маю двох дітей, роботу, весь день як білка у колесі, а тут ще й таргани вирішили весілля влаштувати. І головне звідки вони? Може, від сусідів? У будинку старі труби, підвал сирий, то вони, мабуть, і плодяться.
Нарешті закінчив прибирання, кухня сяє, як у рекламі засобу для миття. Теща, здається, трохи заспокоюється, але все ж кидає: «Треба, Марічко, слідкувати за порядком. Це ж твій дім, твоя родина. Якщо не ти, то хто?» Я киваю, усміхаюся через силу, а всередині кричу: «Залиш мене в спокої!» Тарас, побачивши мій стан, нарешті втручається, бере маму на прогулянку, щоб я хоч трохи передихнув. А я сідаю за стіл, дивлюся на цю ідеально чисту кухню і думаю: чи справді я така погана господиня? Може, Ганна Петрівна права, і я щось роблю не так? Але потім згадую, що сімя це не ідеальна кухня, а любов не лише блискучі тарілки.