У нас на ніч залишилася свекруха, Ганна Бойко. Зранку вона вдерлася до нашої спальні з криком: «Прокидайся, Соломіє, бачиш, що у твоїй кухні коїться?!» Я зірвалася з ліжка, ще в піжамі, серце билося, наче божевільне. Мчу коридором, на ходу натягуючи старий халат, нюхаю повітря може, щось горить? Чи газ не вимкнули? У голові вже цілий трилер: цегла палає, каструля вибухає, чи ще якась лиха доля. Заходжу в кухню, а там таргани. Цілий полк рудих потвор товчеться під столом, під тарілками, під вчорашніми вечерею, яку я полінувала прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і свердлить мене поглядом, ніби це я спеціально виростила цих комах, щоб шокувати її.
«Соломіє, у вас завжди так?» почала вона, а голос тремтів від гніву, «Як так можна жити? У тебе ж діти, чоловік, а в кухні таргани, немов у сараї!» Я стою, мов грімом приголомшена, і не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчора, бо після роботи ледве волочила ноги. Діти плакали, чоловік, Богдан, щось бурмотів про футбол, а я мріяла лише впасти у ліжко. Хто ж міг подумати, що саме цієї ночі таргани вирішать влаштувати парад? І головне звідки вони взялися? Ми ж живемо не в покинутій хаті, у нас квартира, все завжди прибрано. Ну, майже прибрано.
Ганна Бойко, звісно, не замовкає. «За моїх часів, каже, такого не було! Я після вечері все мила, витирала, ані крихти не залишала. А ти що? Сьогодні молодь лінива, тільки й уміють у телефонах сидіти!» Киваю, ковтаю образи, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха вона генерал у спідниці, для неї порядок у кухні справа честі. А я, мабуть, її розчарувала. Починаю метушливо прибирати: хапаю ганчірку, змітаю тарганів, мию стіл, тарілки, все, що під руки попадається. Свекруха стоїть над душою, коментує: «Тут не протерла! А що це за пляма? Ти цеглину ніколи не миєш?» Ледь стримуюся, щоб не відповісти різко. Думаю: «Ну, Ганно Бойко, ви ж не свята, у вас теж, мабуть, іноді крихти залишалися!» Але мовчу, бо знаю з нею сперечатися марно.
Поки я воюю з тарганами, Богдан, мій чоловік, нарешті виповзає з ліжка. Заходить у кухню, бачить цей цирк, і замість допомоги лише посміхається: «О, Соломія, може, ти зоопарк відкрила?» Я кидаю на нього погляд, від якого він миттєво замовкає і йде варити чай. А свекруха лише хитає головою: «Бачиш, і твій чоловік несерйозний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпустився!» Ну все, думаю, зараз ще й лекцію про виховання чоловіків почне. І справді вона сідає за стіл, уже виблискувально чистий, і починає: «За моїх часів чоловіків тримали у строгості. А ви, молодь, їм волю даєте, ось і маєте таргани в кухні, а вони сміються!»
Я слухаю, а в голові одна думка: як дожити до вечора, щоб Ганна Бойко поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж добра жінка, але ці її напади Це ж не просто таргани, для неї це доказ, що я погана господиня, погана дружина, а може, і погана мати. І ось я мию, витираю, чищу, а вона все знайде, до чого причепитися. Чи виделка не там лежить, чи ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене дві дитини, робота, увесь час як білка у колесі, а тут ще й таргани вирішили весілля влаштувати. І головне звідки вони? Може, від сусідів? У будинку старі труби, підвал сирий, вони, мабуть, і лізуть.
Нарешті я закінчила прибирання, кухня сяє, немов у рекламі засобу для миття. Свекруха, здається, трохи заспокоюється, але все ж кидає: «Треба, Соломіє, слідкувати за порядком. Адже це твій дім, твоя родина. Якщо не ти, то хто?» Я киваю, посміхаюся через силу, а всередині кричу: «Залиш мене в спокої!» Богдан, побачивши мій стан, нарешті втручається, забирає маму на прогулянку, щоб я хоч трохи відпочила. А я сідаю за стіл, дивлюся на цю ідеально чисту кухню і думаю: чи справді я така погана господиня? Може, Ганна Бойко права, і я щось роблю не так? Але потім згадую, що родина це не ідеальна кухня, а любов не лише блискучі тарілки.
