Пенсіонерка Марта Василівна, яку всі звали просто Маруся, важко зітхнула і перевернулася на інший бік. Суглоби ламало, ноги розпухли й боліли так, що навіть думка про лікарню викликала втому. Вона вже не мала сили щодня бігати по поліклініках лікування не допомагало, а душа прагнула спокою.
Жила сама, заміж так і не вийшла, а син зявився на світ ще в юності від великого кохання. І ось лунає дзвінок у двері. З труднощами піднялася, відчинила на порозі син Назар з дружиною. Поруч них чотирирічний онук Тихончик, стискає в руці синю машинку. І здоровенний собака
Мамо, ми довго не затримаємося. Нам терміново треба виїхати до Львова по справах. Тихон і Пампушка залишаються з тобою на кілька днів, днів пять максимум. Залишаємо тільки через необхідність, спробував виправдатися син Назар.
Ой Я ж ледве ходжу, мені важко ледве прошепотіла Маруся, спираючись на косяк дверей.
Ми тебе не хотіли турбувати, але іншого виходу нема. Тягти з собою малу дитину й собаку через всю Україну не варіант Моя мама її вже немає, тихо проказала невістка Софія і сховала обличчя в долонях.
Тихончик одразу заплакав, і Пампушка заскиглила в такт йому. І тут Марта Василівна зрозуміла: «Треба рятувати ситуацію!»
Недуга наздогнала її лише пів року тому. Марта Василівна нещодавно відзначила шістдесят. Перебирала в памяті: скільки навколо таких, як вона старенькі з палицями і болями. Здоровя підводить без попередження.
Знала ще: її сваха, Ганна Павлівна, тяжко і раптово захворіла. Тесть Софії, Микола Петрович, давно покинув цей світ. А тепер ще й Ганна Від хвороби згасла в одну мить, молодша була за Марту.
Син із Софією швидко попрощалися і зникли. А у Мартусі залишилися маленький онучок і здоровенна собака. Дитя тримало Пампушку обома ручками, а та злизувала з його щоки сльози.
Тихоню, а він не кусається? Чи не страшний він такий? Ви б хоча б шпіцa чи таксу привели, з жалем кинула Маруся.
Це, бабусю, французький бульдог. Улюбленець наш! Пампушкою звуть. Дуже добра, ти побачиш, пояснив пустун.
А вигулювати треба ж! скрушно затисла серце жінка.
Котів Марта Василівна тримала в молодості, а от із собаками зовсім інша історія.
Думки про хвору сваху не полишали її душею, але як упоратися з малям і собакою, ледве рухаючись? Але треба!
Треба годувати, гуляти Він мяско їсть! пояснив Тихон.
Маруся не памятала, як зібралася й вийшла на двір. Онук вручив повідець, сам вклякнув її під руку. Так і рушили.
На дворі не була вже тиждень від болю, а тепер мала йти. Молилася про сили подумки: «Боже, допоможи витримати! Хто, як не я?»
Пампушка не тягнула повідок і не реагувала на собачий гамір. Марта Василівна несподівано запишалася собакою йшла прямо, ніби молодшала на очах.
Минула сусідок, які вже встигли розсістися біля підїзду і розпускали чутки.
Що, гості у тебе? Онучка й собаку ще звалили! Як ти з ними впораєшся, стара? Совісті в дітей нема усе на тебе скинули! розійшлася стара Марія, сусідка з пятого поверху.
Ручка Тихона одразу напружилася, собака скрушно мотнула головою.
Тихо вам, баби! Вам онуків не привозять тому й язики до землі. Сама просила, щоб Тихончик зі мною був! Пампушка призерка виставок, щоб ви знали! А син із Софією поїхали свекруху в останню путь провести, не відпочивати! відрізала Марта Василівна і рушила далі.
Не слухай їх, Тихоню! Бабуся тебе завжди чекатиме, обняла малого в ліфті.
Бабусю Ти точно не підеш на небо, як баба Ганна? Бо мама з татом казали, що вона тепер там. Там і дідусь А у мене, окрім тебе нікoго нема Ти не залишай мене, добре? обхопив її ноги, і розплакався онук.
Так, онучку! Не плач, золотий! Я нікуди не лечу, ще набридну тобі! І в школу тебе заведу, й на випускному стану поряд. Зі мною завжди твоя бабуся буде! пригорнула Тихончика Марта.
Через біль зварила вечерю, навіть якось і в магазин сходила. Увечері з Пампушкою вигулялася. Собака й далі велася чемно.
Коли діти заснули, почала пити пігулки. Біль мучив ще дужче, але у вухах стояли рідні слова онука. Він боявся залишитися без неї.
Господи, дай трохи сили, щоб онука доглянути. Заради нього прошу! шепотіла Марта Василівна.
Наступного дня з Тихоном гралися в автівки, разом готували кашу, а потім купали Пампушку, яка вилізла у калюжі.
Марта несподівано чмокнула собаку в мокрий лоб.
І чому я думала, що вона страшна? Яка ж гарнюня і розумниця! раділа вона, витираючи Пампушку рушником.
Тихоню, а чому її так назвали? поцікавилася Марта.
Бо вона найбільше любить пампушки! А насправді її імя французьке, але Пампушка ж веселіше, сміявся хлопчик.
Дні летіли! Казки читали, ще й мультфільми разом відкрили на планшеті. Абетку пройшли, Тихон уже й слова складав. Пампушка ж улюбленець крісла та любителька морозива і сиру.
Зателефонував Назар:
Мамо, як ти? Вибач, що залишили. Мабуть, важко з Тихоном і собакою. Ми ще затримаємось днів на два.
Впораюся! Не говори дурниць. Я ж бабуся! Залишайтеся, скільки потрібно. Підтримай Софію. А зі мною все гаразд з будь-якою бідою можна впоратися, аби поруч були рідні, відповіла Марта Василівна.
Коли поверталися Назар і Софія, уявляли змучену, ледь живу тещу. А у дворі Марта Василівна бігала навпростець за мячиком, сміялася з онуком. Її давно вже такою не бачили!
Тихон, прощаючись, обійняв бабусю і тихо плакав.
Бабусю, ти приїдеш до мене за два тижні! Підемо у кафе, на каруселі! Ти ж обіцяла! Марта міцно підняла хлопчика на руки, хоч ті руки донедавна чайника не втримували.
Мамо! Він же важкий! злякався Назар.
Все чудово! Тримайся, Тихоню! Все буде добре! Пампушка, чекай бабусю скоро прийду вигулювати! усміхнулася Марта Василівна.
Вона розповіла мені цю історію, бо ми сусіди. І справді важко пересувалася, сильно хворіла. А потім ніби крила виросли! Досі люди дивуються.
Мене вилікували Тихон і Пампушка. Хай дещо ще болить, але то дрібниці. Найгірше лежати зовсім зламаєшся. Не жалійте себе! Бо найбільше лікує любов. Я думала: як діти й собака без мене? Якщо я зляжу їм що робити? Тож піднялася! І навіть бігати стала. Бо потрібна їм!
Жити є для кого! Хай би як важко не було, піднімайтеся і йдіть! За ради онуків, що довіряють свої маленькі долоньки вам у руки. За ради своїх дітей, чоловіків, навіть заради своїх улюбленців!
Моліться і вірте людський організм сильніший, ніж вам здається. А кожен день дар Божий, і треба його прожити на повну! сказала Марта Василівна.
Друзі, якщо вам подобаються наші історії поділіться в коментарях своїми думками і не забувайте ставити вподобайки. Це дає сили творити далі!
