Пенсіонерка розповіла, що бачила сина востаннє понад шість років тому – “Скажіть, з якого часу ваш син більше не спілкується з вами?” – спитала я у своєї сусідки… І в цю мить моє серце розірвалось. – Минуло шість років з того часу, як я його бачила востаннє. Після того, як він з дружиною переїхав, він спершу іноді телефонував, але потім перестав виходити на зв’язок. Якось я купила торт на його день народження, поїхала до нього у гості і… На цих словах вона опустила очі й заплакала. – І що було далі? – Двері відчинила невістка й сказала, що я не бажана у їхньому домі. Син нічого не сказав їй у відповідь, просто подивився на мене, ніби я у чомусь винна, і відвернувся. Це був останній раз, коли я його бачила. – Він більше ніколи не дзвонив вам? – Я не могла повірити власним вухам. – Я сама зателефонувала, коли вирішила продати трикімнатну квартиру й купити меншу. Звичайно, я дала йому трохи грошей. Він прийшов, підписав документи, взяв гроші й знову зник з мого життя. – Вам дуже самотньо, чи вже звикли до цього? – спитала я стареньку. – Мені добре! Коли я була зовсім молодою, мій чоловік залишив мене через іншу, й я сама виховала сина. Він ріс у любові та турботі. Потім сказав, що хоче орендувати окрему квартиру. Я зраділа – подумала, що він подорослішав. Але справа була в його дівчині. Саме вона наполягла, щоб вони жили окремо, щоб їм ніхто не заважав. А потім вона завагітніла. – Ви так спокійно це розповідаєте? Невже вам не боляче, що син вас покинув на старість? – здивувалась я. – Я вже звикла. Мені подобається мій новий будинок. У мене є гроші – достатньо для всього. Вранці я встаю, ставлю чайник і виходжу на балкон з чаєм; у такі моменти я люблю спостерігати, як прокидається місто. У молодості я лише мріяла виспатись, бо працювала на дві зміни. Я мріяла дожити до старості, оточеної рідними, та, мабуть, мені судилося бути самотньою. – То, може, завести домашню тварину? Вдвох веселіше. – Знаєш, люба, навіть коти іноді залишають господарів, а собаку мені не можна заводити – я ж не знаю, чи прокинуся наступного ранку. Я не можу взяти на себе відповідальність за того, кого не зможу більше захистити. Я вже раз зробила дурість – досить… Жінка трималася, але врешті не витримала й розплакалась. Діти, ніколи не залишайте своїх батьків! Ви – частина них, і коли вони йдуть, йде частинка і вас!

Відколи ваш син перестав з вами спілкуватися? запитала я свою сусідку… І в ту мить моє серце розірвалося.

Я не бачила його вже понад шість років, ледве промовила Марічка Іванівна крізь сльози, обхопивши руками теплу чашку чаю. Переїхав з дружиною в Київ, спершу час від часу телефонував. А потім зник зовсім. Одного разу я спекла для нього улюблений маківник на день народження, поїхала привітати…

Вона опустила погляд і більше нічого не сказала.

І що тоді було? запитала я насторожено.

Двері відчинила невістка. Одразу, без жодного вітання, сказала, що я в їхній оселі небажаний гість. Син стояв позаду неї, дивився кудись у підлогу… Ніби я щось жахливе накоїла, ні слова не вимовив. Більше я його не бачила.

І він більше не подзвонив? я не могла повірити в почуте.

Я сама колись набрала. Коли вирішила продати трикімнатну квартиру в центрі Львова і купити собі меншу, він приїхав тільки підписати документи. Я дала йому частину гривень хотіла як краще… Забрав гроші, зібрався та й поїхав. Після цього жодного дзвінка, навіть на свята…

Вам дуже самотньо? Чи ви вже звикли до цього? ледь чутно спитала я.

Знаєш, дитинко, ще коли я була молода, чоловік мій покинув мене заради іншої. Я одна ростила сина. Усе життя працювала: вдень медсестрою, уночі продавчинею, лиш би йому нічого не бракувало. Він зростав у любові, жив у затишку. А потім сказав, що хоче зняти квартиру, ніби дорослий став… Я ще раділа: власне життя влаштовувати буде!

А то не його бажання було, а його дівчини вона наполягала, мовляв, треба окремо жити, щоб ніхто не заважав. Згодом вона носила під серцем онука.

І ви так просто про це говорите? Не болить, що син вас покинув тепер, коли ви потребуєте найбільше? я дивилась на Марічку Іванівну зі справжнім подивом.

Уже звикла. У новій квартирі мені добре, коштів вистачає на все необхідне. Щоранку прокидаюся, ставлю чайник, виходжу на балкон і дивлюся, як древній Львів прокидається. А в молодості хіба про це мріяла виспатися хоч інколи після двох змін роботи… Я думала: дочекаюся старості й буде довкола тепло рідних людей. А мабуть, мені судилося іншої долі.

Може, завести котика чи песика? обережно запропонувала я. Удвох все ж таки веселіше.

Розумієш, люба, навіть коти іноді йдуть від господарів. А собаку не наважуся хто зна, чи завтра прокинуся Як я можу брати відповідальність за когось, кого не впевнена, чи захищу? Я вже раз так необачно вчинила…

Вона з усіх сил трималася, але зрештою не втрималася й заплакала…

Діти! Не залишайте своїх батьків самих. Ви їхня частина, і коли вони йдуть, частина вас іде разом із нимиЯ мовчки простягнула руку і стиснула її худу долоню. У кухні запанувала тиха змова, в якій не було зайвих слів лише два серця, які розуміли біль одне одного. Марічка Іванівна витерла сльозу й, раптом мов юна, посміхнулась крізь сльози.

Але знаєш, сказала вона, інколи досить одного доброго слова, щоб день став світлішим. Може, колись мій син згадає, що мама тут й двері, і серце ще не зачинені для нього. А поки я навчуся бути для себе рідною.

На столі чаював вечірній промінь сонця, і десь за стіною у місті лунав дитячий сміх. Я зрозуміла, що навіть у самотності можна відшукати тепло лише треба вчасно простягнути руку й комусь обігріти душу.

Ми разом випили чай, а в кожної по-новому зазвучала надія.