Пенсіонерка розповіла, що востаннє бачила сина понад шість років тому – Скажіть, з якого часу ваш син з вами не спілкується? – запитала я свою сусідку… І в цю мить у мене в грудях заболіло серце. – Це було шість років тому, коли я бачила його востаннє. Після того, як він із дружиною переїхав, на початку іноді телефонував, а потім зовсім перестав виходити на зв’язок. Одного разу я купила торт на його день народження, приїхала в гості і… На цьому вона опустила очі й розплакалася. – А далі що було? – Двері відчинила невістка й сказала, що я у їхній квартирі небажаний гість. Син нічого їй не сказав, тільки подивився на мене так, ніби я в чомусь винна, і відвернувся. Це був наш останній раз, коли я його бачила. – Він після цього жодного разу не дзвонив вам? – я не могла повірити в почуте. – Я зателефонувала йому тільки тоді, коли вирішила продати трикімнатну квартиру й купити меншу, і, звісно, дала йому трохи грошей. Він приїхав, підписав документи, взяв гроші – і більше не з’являвся. – Ви дуже самотні, чи вже звикли до самотності? – спитала я літню жінку. – Я не скаржусь! Ще зовсім молодою мене залишили з сином, бо чоловік пішов до іншої. Я одна сина підняла. Він ріс у любові й турботі. Потім сказав мені, що хоче зняти окрему квартиру. Я тоді дуже зраділа – подумала, виріс, став самостійний. Але все було через його дівчину. Вона наполягла, щоб вони жили окремо, щоб ніхто не заважав їхньому щастю. Потім вона завагітніла. – Ви так просто про це розповідаєте? Вам не боляче від того, що син залишив вас у такому віці? – здивувалася я. – Я вже звикла. Мені добре в новій квартирі. У мене є гроші на все необхідне. Щоранку я встаю, заварюю чай і виходжу на балкон, дивитись на місто, що прокидається. У молодості я могла лише мріяти виспатись – працювала на двох роботах. Я мріяла постаріти у колі близьких, та, мабуть, мені судилося бути самотньою. – А чому б не завести котика чи собаку? Разом веселіше. – Знаєш, дитино, навіть кішки іноді йдуть від своїх господарів, а собаку я не заведу – не знаю, чи прокинуся завтра. Не хочу брати на себе відповідальність за того, кого не зможу захистити. Дурних вчинків у житті вже було достатньо… Жінка мужньо трималася, а потім не витримала й заплакала… Діти, не залишайте своїх батьків ніколи! Ви – частина їхнього серця, і коли вони підуть, частинка вас теж зникне!

Без категорії

Автор Ковальчук ТарасЧас читання 4 хв.Опубліковано 04.02.2026

Ти знаєш, Настю, коли останній раз бачила свого сина? так спитала я свою сусідку тітку Ганну, і в ту мить мені аж серце на шматочки розлетілося.

Більше шести років, зітхнула й дивиться у вікно, Після того як він з Оксаною переїхав у Київ, то десь на початку ще дзвонив час від часу. А потім віддалився, як у воду канув. Якось на день народження я купила медовика, одяглася святково, поїхала до них Тільки дійшла до дверей, а далі

І тут вона опустила очі й почала тихо схлипувати.

І що ж далі було?

Двері відчинила Оксана і каже: “В нашій квартирі вас не чекають”. А син стоїть, мовчить, і ніби винуватий дивиться, тільки навіть не підійшов. Більше я його не бачила.

Так він і після того не дзвонив? я аж не вірила.

Я сама якось набрала, коли вирішила трикімнатну квартиру в Харкові продати й перебратись у меншу, затишну на Оболоні. Ну, частку грошей я йому віддала хай для молодої сімї буде. Він приїхав, папери підписав, гривні взяв і зник. Більше не згадував.

Ви дуже сумуєте, Ганно Іванівно, чи вже змирилися, звикли до самотності? питаю її.

Та нічого, доню, справляюся. Коли син був ще маленький, чоловік пішов від мене до іншої, я сама його виховала, все для нього. В любові виріс, у турботі. Якось сказав, що хоче винаймати житло окремо. Я ще тоді раділа думала, дорослішає, самостійність цінує.

А потім вже зрозуміла, що то не його ініціатива Оксана наполягала. Їй треба було простір і тиша для свого щастя, щоб ніхто не втручався. Згодом вона завагітніла, от і жили окремим світом.

Вам не важко про це так спокійно розповідати? Не болить, що син на старості лит залишив? щиро запитала я.

Колись боліло, але вже звикла. Новий будинок мені подобається, на пенсію вистачає, на ринку на Лукянівці все можна купити. Щоранку запарюю чай в улюбленому глечику, виходжу на балкон і місто прокидається, легка тиша. Я в молодості тільки мріяла перепочити, поспати, бо все життя дві зміни, все заради сина.

Мріяла про старість у колі рідних, але, мабуть, не судилося.

А чому не завести котика чи собаку? Так веселіше ж удвох?

Ой, Настю, навіть коти деколи йдуть геть, вільні душі А про песика й не думаю невідомо, чи я завтра прокинуся. Не хочу брати нікого, кого не впевнена, що захищу, не волочу за собою. Я вже раз зробила помилку досить.

Тут Ганна Іванівна притишилася, мало не плакала, ледве стримувалася.

Діти, не забувайте про своїх батьків! Ви ж їхня частка, ідуть вони разом із частинкою васЯ мовчки стисла її руку тонку, мов гілочка, і на секунду здалося, що всі слова зайві. За вікном вечір уминав устигле золото вогнів, і тиша міста раптом наповнилася невимовним сумом та ніжністю.

Я памятаю, тихо мовила я, як ви колись годували мене пиріжками, коли мама затримувалася на роботі. Ви для всіх були, як рідна.

Ганна Іванівна ледве помітно всміхнулася.

Ти ж теж, Настю, як донечка мені. Знаєш, поки є на світі хоч одна душа, яка згадає про тебе, яка заскочить на чай вона раптом випросталася, очі її заіскрилися молодечою впертістю, то не все втрачено. Старість то не самотність, якщо серце ще вміє чекати і любити.

Я обійняла її, і на якусь мить стало дуже тепло, ніби вдома. Ми довго сиділи разом, а ніч тихенько опускалася на пустельні вулиці, і місяць лив своє срібло на наш маленький світ двох жінок, у якому любов, як зірка, ніколи не згасала.

«Будь ласка… не залишай мене знову самого. Не цієї ночі.» Такі були останні слова 68-річного відставного майора Віктора Галича, перш ніж він знепритомнів і впав на дерев’яну підлогу своєї вітальні. Єдиний, хто почув ці слова — той, хто розділив з ним кожен день за останні дев’ять років, — його старенький, вірний пес, службовий вівчар Бурий. Віктор не був схильний до емоцій. Навіть після виходу на пенсію, навіть після втрати дружини, свої болі він ховав глибоко всередині. Сусіди знали його як мовчазного вдівця, що щовечора повільно прогулюється з сивим німецьким вівчарем. Вони ступали у тому ж ритмі, ніби сама доля зв’язала їх невидимими нитками — двоє втомлених воїнів, яким не потрібно нічого, окрім товариства один одного. Та все змінилося тієї холодної вечора. Бурий дрімав біля батареї, коли почув глухий удар — тіло Віктора впало на підлогу. Старий пес підняв голову: в мить відчув страх господаря, почув дивні, переривчасті вдихи. Перемагаючи біль у суглобах, він поповз до свого друга. Дихання Віктора було неглибоким, пальці здриґалися, ніби намагалися щось вхопити, голос тріщав від страху. Слів він не розумів — та почуття були знайомі: біль, прощання, тривога. Бурий голосно загавкав — один раз, ще раз. Несамовито. Він шкребся у вхідні двері, дряпаючи кров’ю дерево. Голос його лунав на весь двір: тривожний, ритмічний, відчайдушний. Саме тоді у двір вибігла Оленка, молода сусідка, яка частенько приносила Віктору домашні пиріжки. Вона миттєво відчула: це було не звичайне гавкання, а справжній крик про допомогу. Оленка вибігла на ґанок, смикнула дверну ручку. Замкнено. Придивившись у вікно, вона побачила Віктора на підлозі, нерухомого. — Вікторе! — закричала, захлинаючись від страху. Пальці шарили під килимком у пошуках запасного ключа, який Віктор заховав «на всяк випадок, якщо доля захоче здивувати». Ключ двічі вислизав із рук, перш ніж замок піддався. Оленка влетіла до кімнати, і в ту ж мить очі Віктора закотилися. Бурий застогнав і приліг до господаря, вилизуючи йому обличчя, тихий жалібний скавчання розривало серце. — 103! Будь ласка, мій сусід — він ледве дихає! — здригаючись, набрала вона «швидку». Хвилинами потому у маленьку вітальню влетіли двоє фельдшерів із апаратурою. Бурий, зазвичай спокійний, став між лікарями і Віктором — спина напружена, очі повні відданості. — Відведіть собаку! — крикнув медик. Оленка спробувала м’яко відтягнути пса, та Бурий уперся, навіть тремтячи від артриту, продовжував стояти біля ніг Віктора. Старший фельдшер — Колесник — помітив сиву морду, шрами, жетон на старому нашийнику. — Це не просто пес, — прошепотів він напарникові. — Це його бойовий напарник. Він виконує обов’язок. Колесник обережно присів біля хворого, уникаючи погляду пса. — Ми прийшли допомогти твоєму другові, хлопче. Дозволь нам робити свою справу. У погляді Бурого щось змінилося. З останніх сил він поступився, але залишився торкатися лапою до ніг Віктора. Коли його поклали на ноші, серце шалено закалатало, рука безсиллям звисла з краю. Бурий завив так тужно, аж усі завмерли. Коли виносили Віктора, пес намагався залізти до швидкої, та задні лапи відмовили, й він поповз за ними, кігті гучно шкребли бетон. — Пса взяти не можна, — буркнув водій. — Інструкція забороняє. Тоді напівпритомний Віктор промовив крізь сон: — Бурий… Колесник стиснув щелепу. Подивився на старика, на собаку. Потім хрипко сказав: — До біса інструкцію. Заносьте його. Разом вони підняли важкого вівчаря і посадили біля господаря. Легка вага лапи на Вікторових грудях — і монітор серця стабілізувався. В усіх з’явилася надія. Через чотири години. Палата наповнена рівномірним біпанням апаратури. Віктор прокинувся — спантеличений, розгублений. — Ви вже в безпеці, пане Галичу, — прошепотіла медсестра. — Ви нас налякали. — А… де мій пес? — хрипко спитав він. Вона зібралася відповісти щось стандартне — «тварини — заборонено», але замовкла. Відсунула штору. На ковдрі в кутку лежав Бурий. Спав, втомлено втягуючи повітря. Колесник залишився з ним, бо помітив: щоразу, як Бурого виносили з палати, показники Віктора падали. Після цієї історії лікар дозволив виняток — «з гуманних міркувань». — Бурий… — прошепотів Віктор. Старий пес підвів голову, побачивши господаря при тямі, і кульгаючи, підійшов до ліжка, поклавши морду на руку чоловіка. Віктор стиснув знайому шерсть і вперше за багато років розплакався. — Я боявся, що залишаю тебе… що це — кінець, — прошепотів він крізь сльози. Бурий ніжно лизнув господаря у щоку, хвіст слабко виляючи по ковдрі. Медсестра хитнула головою, витираючи сльози: — Він не просто врятував вам життя. Я думаю — ви врятували його теж. Тієї ночі Віктор не був сам у темряві. Його рука звисала з ліжка, стискаючи велику шерстяну лапу — два давніх товариші, котрі пообіцяли один одному: відтепер — жоден ніколи не залишиться самотнім. Хай ця історія знайде серця, які справді її потребують. 💖

«Ми вам будинок продали. Маємо право ще тиждень пожити», — казали колишні власники. У 1975 році ми переїхали з села до міста: купили будинок на околиці й отримали несподіванку… У селі тоді всі допомагали одне одному, такими були й мої батьки. Тож вони погодилися, коли попередні господарі попросили дозволу пожити у вже нашому будинку кілька тижнів, поки вирішують свої справи. У цих людей був величезний і злий пес. Ми не хотіли його брати — він нас не слухався. Я того пса памʼятаю й досі. Минає тиждень, другий, третій — а попередні власники й не думають виїжджати: досі живуть у нашому будинку, сплять до вечері, майже нікуди не ходять, продовжують вести себе як справжні хазяї, особливо стара мати господаря. Батьки не раз нагадували про домовленість, але виїзд усе переносився. Пса випускали у двір і не слідкували за ним: він не просто бігав по нашому городу, а й лякав нас — страшно було вийти на подвір’я. Собака кидався на всіх. Батьки просили кілька разів не випускати його, але варто було батькові піти на роботу, а брату й сестрі — в школу, як пес знову був у дворі. І саме пес допоміг татові позбутися цих безсовісних людей. Сестра повернулася зі школи, відчинила ворота — не помітила собаку. Чорний телепень збив її з ніг, і дивом усе обійшлося лише пошкодженим одягом. Пса спіймали й привʼязали, а мою маленьку сестру звинуватили в тому, що вона надто рано повернулася. І тоді все почалося! Тато повернувся з роботи, не знімаючи пальта, витяг надвір стару господиню просто в халаті. Слідом — її донька й зять. Уся поклажа нахабних квартирантів полетіла через паркан у багнюку та калюжі. Вони спробували нацькувати пса на тата, але той, усе побачивши, піджав хвоста й сховався в будці. Він іти не хотів нікуди. За годину речі цих людей були за парканом, ворота замкнуті, а собака залишилася разом із господарями на вулиці.

Родичі чоловіка вирішили оселитися на нашій дачі на зимові канікули, але ключі я їм не дала – Лєн, слухай, ми подумали: чого вашій дачі простоювати? Ми з дітьми на Новий рік поїдемо – свіже повітря, гірка, банька, – оголосила мені Світлана, сестра Віктора. Ти ж усе одно на роботі, а Віті, каже, відпочинок потрібен. Давай ключі, ми завтра зранку приїдемо. Почувши це, я ледь не впустила щойно вимиту тарілку. Уже давно в нашій родині всі обговорювали нахабство родичів чоловіка, але такого не чекала. На мій спокійний аргумент, що ми самі туди збираємось, Світлана тільки відмахнулася: “Ну не приїдете – не заважаємо, а якщо приїдете, нам не страшно, в нас компанія своя – шашлики, музика, не те, що у вас з книжками нудно!” Я згадала травневі “шашлики” їхньої родини: зламану яблуню, прожжений килим, займутий посудомийку з залишками їжі, розбиті вазони та зіпсовані стіни бані. І твердо сказала: “Свєта, ні. Ключі не дам. Там все не так просто і не для вечірок”. Відповідь була очікуваною: “Ми, бач, тобі чужі?! Я зараз мамі подзвоню – дізнаєшся, як рідню треба приймати!” Я знала – це тільки початок війни: далі прийде “важка артилерія” – Ніна Петрівна, свекруха. Віктор, як завжди, вийшов з кухні розгублений: “Лєна, ну це ж сім’я… образяться…”. Я тільки одразу нагадала йому про попередній їх “відпочинок”, і він змовк. Наступного ранку – очікувано – на порозі стояла свекруха: “Чай став, і валер’янку мені! Що, рідних пустити шкода? У дітей ремонт, а у вас палац пустує – дай ключі!”. Я спокійно пояснила: “У Світлани ремонт триває п’ятий рік, але мій дім – не готель. Я досі не можу відмити запах цигарок після їхнього візиту, а твоєму синові байдуже…” Але “перемови” не вдались — і зранку на нашій дачі з’явився цілий “десант”: Гена з друзями, Світлана, діти, собака й Ніна Петрівна. “Відчиняйте, господарі, гості приїхали!”, – балаган біля воріт, діти кричать, собака паскудить біля моїх туй, “В нас тут вечірка!” Я стою з ключами. “Світлана, вибач, але сьогодні – наш Новий рік, ми гостей не чекаємо”. Родичі в шоці, Ніна Петрівна проклинає, Гена погрожує, діти кидаються сніжками. А я дивлюсь у вічі чоловікові: “Або ми, або вони?”. І вперше за багато років він обирає не маму, а наш дім, нашу сім’ю. Рідня розвертається й залишає після себе тільки жовту пляму на снігу і повідомлення “І без вас гуляється! Завидуй!”. А я п’ю чай у своєму домі, дивлюсь у вікно на ялинку й розумію: іноді треба бути “поганою” для інших, щоби залишитись хорошою для себе – і захистити свою родину. Ключі від дачі тепер у моєму сейфі. Бо мій дім – мої правила.

Близько року мій син жив із Катею, але ми досі не були знайомі з її батьками — мені це здалося підозрілим, тож я вирішила дізнатися більше Я завжди виховувала сина з повагою до жінок — до бабусі, мами, дружини, доньки. Вважаю, що для чоловіка найважливіше — це повага до жінок. Ми з чоловіком дали синові чудове виховання й освіту, забезпечили всім необхідним для легкого старту в житті. Ми не хотіли йому тут іще й інші подарунки робити, але все ж таки купили двокімнатну квартиру. Син працював і самостійно себе утримував, але на власне житло йому не вистачало. Ми не одразу подарували йому квартиру — і навіть не розповідали спершу про її купівлю. Чому? Тому що син уже жив із дівчиною. Рік тому він почав жити з Катею, але ми ще не були знайомі з її батьками, що мене насторожило. Пізніше я дізналася, що мама Каті — колишня сусідка моєї подруги, і почула про неї тривожні речі. Виявилося, Катина мама вигнала батька з дому, коли той став менше заробляти, і це було лише початком… Потім вона завела стосунки з одруженим, але багатим чоловіком. Навіть бабуся Каті мала стосунки з одруженим, як і її донька. Всі разом вони їздили до нього на дачу, щоб допомагати на городі. Через це в сина вже були дивні ситуації зі своєю майбутньою тещею. Але найбільше мене непокоїть те, що мама й бабуся Каті налаштовують її проти власного тата. Дівчина явно любить свого батька, але через цих двох жінок їхні стосунки руйнуються. І ось ще: Катя вирішила кинути університет, мовляв, чоловік має утримувати родину. Я згодна, адже ми й виховували сина, як справжнього чоловіка, але що буде, якщо в житті трапиться біда? Як тоді Катя допоможе чоловікові? До речі, тепер квартира оформлена на мене — бо я знаю, як у нас кажуть: “Виростила оленя”. Передшлюбне майно не ділиться, але така хитра, як Катя, може залишити мого “джентльмена” ні з чим, навіть без шкарпеток.

Випадковостей не буває Після смерті мами минуло вже близько чотирьох років, та Агата досі відчуває гіркоту і нестерпну тугу. Особливо в той вечір після похорону. Тато сидів похмурий і зломлений горем, а Агата вже втомилася від сліз. У їхньому великому затишному будинку панувала гнітюча тиша. Агаті було шістнадцять, вона розуміла, як їм із татом важко та боляче, адже вони втрьох були щасливі. Олексій пригорнув доньку за плечі та прошепотів: — Мусимо якось жити далі, доню, нічого — звикатимемо… Минув час. Агата здобула фах фельдшера і нещодавно почала працювати у своїй амбулаторії в селищі. Жила в батьківському домі сама, бо тато рік тому одружився вдруге і перебрався у сусіднє село. Вона не злилася на батька й не засуджувала, життя є життя; і собі колись вийде заміж, а тато ще молодий. Агата вийшла з маршрутки у гарній сукні та туфлях — у її тата, єдиної рідної людини, сьогодні день народження. — Вітаю, татку! — щиро усміхнулась Агата, і вони міцно обійнялись у дворі рідного дому, де її зустрів тато. Вона вручила подарунок. — З Днем народження! — Привіт, моя хороша, заходь, стіл уже накритий, — запросив Олексій, і разом увійшли до хати. — Агато, ти, ну нарешті! — з кухні виглянула Катерина, тепер її мачуха. — А то мої діти вже зголодніли. Олексій уже рік жив із новою сім’єю. У Катерини була дочка-тринадцятирічна Ріта, вередлива і гостра на язик, та десятирічний син. Агата рідко у них бувала, це другий раз за рік, і вона намагалась ігнорувати витівки невдоволеної Ріти, яка не добирала слів, а мати на це ніколи не зважала. Після поздоровлень і розмов Катерина почала розпитувати Агату: — А у тебе хлопець є? — Є, — коротко відповіла Агата. — То що, весілля плануєте? Агата трохи ніяковіла від прямолінійних питань Катерини. — Ну, подивимося… — ухильно відказала дівчина. — Ти розумієш, Агато, — з натягнутою усмішкою промовила господиня, — ми з твоїм татом поговорили й вирішили, що більше він тобі допомагати не буде. Забагато грошей на тебе витрачає, а в нас тепер велика сім’я. Виходь заміж — нехай тебе утримує чоловік. Для твого тата тепер головне — ми, а ти вже доросла, ще й працюєш… — Катю, зачекай, — втрутився Олексій, — в нас із тобою була інша розмова, я вже казав, що даю Агаті менше, ніж вам… Але Катерина не дала йому договорити, вибухнула криком: — Ти для неї банкомат, а ми маємо страждати!.. Олексій винувато мовчав, Агаті стало зле, вона вискочила з-за столу у двір на лавку трохи заспокоїтись. День народження був зіпсований. Слідом вийшла Ріта й сіла поряд. — Ти гарна, — Агата лише кивнула головою, говорити не хотілось. — А ти на маму не ображайся, вона зараз нервова, бо вагітна, — єхидно усміхнулась дівчина. — Ти моєї мами ще не знаєш, але скоро дізнаєшся, — сказала і побігла до хати. Агата підвелась і пішла зі двору, озирнувшись — тато стояв на ґанку й дивився їй услід. А за три дні батько приїхав до Агати з Катериною у гості. — Ой, несподівано, давайте чаю, — радо запросила вона. Катерина оглянула оселю, пройшлася кімнатами. — Так, дім міцний, у селищі таких важко знайти. — Мій тато — золоті руки, сам із дядьком Кольою будували, правда ж, тату? — Та перестань, доню, звичайне діло, для себе ж будував. — Я знаю, — сказала Катерина, — мені з ним пощастило. Власне, ми поговорити щодо дому приїхали. Агата насторожилась: — Я свою частку продавати не буду, я тут виросла і мені цей дім дорогий, — кинула погляд на Катерину і батька. — Ой, яка ти розумна, — вже без доброзичливості прошипіла Катерина. — А ти чого мовчиш? — штовхнула чоловіка. — Доню, треба вирішувати це питання. У мене велика сім’я, дім маленький, дитина народиться… Продамо дім, ти купиш собі щось менше, якщо не вистачить — візьмеш кредит, я допоможу, — промовив тато, уникаючи погляду. — Тату, ти серйозно?! — не вірила почутому донька. — В твого тата тепер інша сім’я, — врізалася Катерина, — коли вже зрозумієш?! То не твій дім! Не будеш більше займати таку хату, тож звільниш і ніхто тебе вже питати не буде! — Не смійте кричати на мене! — твердо відповіла Агата і попросила їх піти. Після їхнього відходу Агата почувалась такою пригніченою, що не знаходила собі місця. Так, тато має право на особисте життя, але ж не за рахунок дитини. Цей дім, де жила мама, — і вона свою частку не віддасть. Невдовзі прийшов Артем, побачив Агату й перелякався. — Привіт, красуне, ти вся як привид. Щось сталося? Вона кинулася у його обійми зі сльозами, розповіла все. Артем, працівник поліції, вмів тримати себе в руках; втішав дівчину. — Твій тато — хороша людина, проти своєї волі він не піде. Це Катерина його окрутила. Головне — не погоджуйся на продаж. Я скористаюся допомогою юристів із міста. Повернувшись додому, Олексій не міг собі місця знайти. З самого початку після одруження з Катериною все було добре, та зараз вона ставала чужою: вимагала більше грошей, хотіла розширити житло, змусити продати дім у селищі. Олексій став думати, що зробив помилку. А тоді Катерина «порадовала» новиною про вагітність. їй хотілося швидше дістатися дому Олексію було соромно перед донькою, він хотів зателефонувати Агаті, заспокоїти її. Вийшов із кухні, взяв телефон і почув, як Катерина когось набирає: — Вона вперлася, не погоджується, — сердито говорила на тому кінці. — Треба діяти самим, я ще з ним поговорю, а якщо що — щось придумаю. Вона закінчила розмову, помітила Олексія. — З ким це ти? — Та так, з подругою. — Не бреши, ти домовлялась про продаж дому, — він сів біля неї, а Катерина з сумом у голосі: — Подруга знайшла ріелтора, той підшукає нам клієнтів. Агата тільки рада буде: гроші отримати за дім… — Але ти казала: «з ним щось придумаю» — кого ти мала на увазі? — А, це про гараж, його теж продати можемо… — відмахнулась Катерина. Олексій повірив і тривогу приглушив. Агата поверталася з роботи пізно, була вже осінь. Хоч Артем і обіцяв забрати, але не зміг — виїхав на виклик. Їй кортіло швидше дійти додому. Біля воріт зупинилась машина, з неї вийшов кремезний чолов’яга, затягнув Агату в авто — і вони щодуху помчали. — Хто ви? Чого хочете? — крізь сльози питала Агата. — Може, ви помилились?.. — В нашій справі випадковостей не буває. Якщо зробиш, як ми скажемо, з тобою й твоїм батьком нічого не трапиться, — спокійно відповів незнайомець. — До чого тут мій тато?! — Ти повинна підписати документи: через два дні отримаєш гроші й виїдеш з дому. Покупці знайдуться. — Це незаконно! Я не підпишу, звернуся в поліцію, дім не продам! Тут вона відчула сильний удар по обличчю. — Ми твоєї поліції не боїмось, і твого нареченого теж, — єхидно сказав чоловік. — Не підпишеш — попрощаєшся з життям. А хто буде перешкоджати — того теж приберемо. Раптом Агата помітила позаду миготіння поліційних машин. Водій спробував утекти, але злякався, переплутав педалі й з’їхав у кювет. Виявилося, Артем попросив друга прослідкувати за Агатою, коли та повертається додому. Максим побачив, як її посадили в авто, відразу подзвонив Артему, і вся оперативна група виїхала на виклик. Згодом з’ясували, що отой кремезний чолов’яга був коханцем Катерини — саме від нього вона чекала дитину. Вдвох вони хотіли заволодіти дімом Олексія: дім Катерині подобався, і за нього можна було отримати великі гроші, але непримиренна донька їм заважала. З Олексієм після того мала намір теж розібратися… Минув час, усе стало на свої місця. Олексій розлучився, повернувся додому. Має маленький бізнес з продажу автозапчастин. Увечері за столом сиділи утрьох: Олексій, Агата й Артем. Для Олексія цей дім став удвічі дорожчим. — Тату, не хвилюйся, ти не залишишся сам, — жартувала Агата. — Доню, зізнавайся, заміж виходиш? — Я зробив Агаті пропозицію, — мовив Артем, — і вона погодилась! — він підморгнув їй. — Уже й заяву подали, скоро весілля! — молоді весело посміхнулися. — Так, тату, навіть коли я переберуся до Артема, будемо часто приходити в гості. Ми ж житимемо зовсім поруч… — Ех, доню, прости мені все, я наробив помилок, прости… — подивився на фото покійної дружини зі сльозами. — Та годі, тату, вже все добре. А буде ще краще. Дякую за читання, підписку та вашу підтримку. Щастя вам у житті!