Перед розлученням сама доглядала за дитиною, але згодом знайшла няню – матір чоловіка.

Автор Ковальчук ТарасЧас читання 3 хв.Перегляди 1Опубліковано 20.09.2025

Колись давно, перед тим як розлучитися, Маріанна сама доглядала за дитиною, але згодом знайшла няню свою колишню свекруху.

Спочатку вона сама справлялася, але з часом зрозуміла, що потребує допомоги. Запитала у свекрухи, чи вона не знає когось, хто міг би посидіти з дитиною, але та сама запропонувала свої послуги звісно ж, за гроші. Зарплата у Маріанни була невелика, доводилось економити.

На роботі в мене була колега, якій було нелегко. Вона не дбала про себе, не ходила до косметолога. Я завжди дивувалася, куди ж діваються її гроші. Вона жила з батьками, не мала іпотеки, а за дитиною доглядала колишня свекруха, ще й аліменти отримувала.

Виявлялося, Маріанна мусила платити батькам за кімнату, а ще й свекрусі за догляд за дитиною. Я не розуміла, як так можна

Півроку тому, коли вона прийшла працювати до нас, ми з нею подружилися. З перших днів зрозуміли, що в нас багато спільного схожі інтереси, діти одного віку.

Вона одразу розповіла, що розлучилася з чоловіком і тепер живе у батьків. Вони були заможними людьми, обидва на гарних посадах, мали більше пятдесяти років. Побудували будинок за містом і щораз їздили на відпочинок за кордон. Коли донька повернулася, виділили їй одну кімнату, де вона могла жити.

Я спершу подумала, що, можливо, вона живе там безкоштовно, але ж ні з самого початку брали з неї гроші. Маріанна була рада, що живе з рідними, а не з чужими людьми, ще й дитині так краще.

Їй виділили окрему полицю в холодильнику, вона не користувалася батьківськими речами, лише інколи частувала дитину фруктами.

Я не розуміла, як можна так поводитися з власною дитиною, адже Маріанна, покинувши чоловіка, залишилася з нічим і перші місяці була винна батькам.

Раніше вона сама доглядала за дитиною, але потім шукала няню. І знайшла її свою свекруху. Спочатку запитала, чи нема в неї знайомих, які б могли допомогти, але та сама запропонувалася за плату. Маріанні такий варіант сподобався: свекруха знала онука, розуміла, що йому подобається, а що ні, що можна дозволити, а що краще забороняти. Вона була відповідальною. Коли треба, доглядала за малим.

Начебто все було добре, але грошей у Маріанни не вистачало навіть на життя, не кажучи вже про якісь розкоші.

Я ніяк не могла зрозуміти, як батьки можуть так ставитися до власної дитини

Проданий товариш: Сповідь діда про зраду і прощення І він мене зрозумів! Було не до сміху, я збагнув, що це дурна затія. Я його продав. Він думав, що це гра, а потім збагнув, що я його справді зрадив. Часи були різні у кожного. Для когось і all inclusive не розкіш, а для когось би шматочок житнього з ковбаскою на столі. Ось і ми жили по-різному, були різні ситуації. Я тоді ще малим був. Дядько мій, дядько Серьожа — мамин брат, мені подарував цуценя вівчарки, і я був на сьомому небі від щастя. Песик до мене прив’язався, розумів із півслова, дивився у вічі й чекав, коли я дам команду. — Лягай, — чекаючи, казав я, і він лягав, вірно заглядаючи в очі, готовий, здавалось, за мене померти. — Служить, — наказував я, і песик поспіхом вставав на товсті лапки й завмирав, проковтуючи слину. Чекав на нагороду, на смаколик. А мені не було чим його пригостити — ми й самі тоді голодували. Такі були часи. Дядько Серьожа якось сказав мені: — Та не журися, хлопче, ну дивись який вірний, відданий. А ти продай його, а потім поклич — він утече. Ніхто ж не побачить. А на гроші гостинця купиш і собі, і йому, і мамі. Слухай дядька — я діло кажу. І мені ця ідея видалась нічого так, не подумав, що так вчиняти недобре. Дорослий ж підказав, це ж ніби жарти, зате гостинець буде. Нашепотів я Вірному на пухнате тепле вухо, що віддам його, а потім покличу, щоб тікав від чужих. І він мене зрозумів! Гавкнув — зроблю, мовляв, як скажеш. Наступного дня надів я поводок і повів до станції. Там усі щось продавали: і квіти, і огірки, й яблука. Ось із електрички посипалися люди — почали купувати, торгуватись. Я трішки вийшов уперед, пса підтягнув. Але ніхто не підходив. Майже всі вже пройшли, аж раптом якийсь чоловік суворого вигляду підійшов і до мене: — Ти, малий, тут когось чекаєш, чи, може, собаку продаєш? Диви, який міцний песик — візьму, нехай так буде. І сунув мені грошей у долоню. Я віддав йому поводок. Вірний закрутив головою і весело чхнув. — Ну давай, Вірний, йди, друже, йди, — шепочучи, сказав я, — я тебе покличу, тікай. І він пішов із чоловіком, а я нишком прослідкував, куди повів він мого друга. Увечері я приніс хліба, ковбаси й цукерок. Мати суворо питає: — Це ти, сину, у когось украв, чи що? — Ні, мамо, ти що, речі підносив на станції — от дали. — Ну, молодець, іди спати, втомилася я, поїж і ходімо. Навіть не спитала про Вірного. І не було їй до того діла. Вранці зайшов дядько Серьожа. Я вже збирався в школу, хоча сам тільки й хотів, що бігти до Вірного й кликати його. — Ну що, — засміявся він, — продав друга? І гаркнув мене по голові. Я відвернувся і нічого не відповів. І так не спав всю ніч — і хліба, і ковбаси в горло не лізло. Було не до сміху, я зрозумів, що це безглузда затія. Недарма мама не любила дядька Серьожу. — Дурний він, ти його не слухай, — казала вона мені. Я схопив портфель і вибіг із дому. До того будинку — квартали три, і я пробіг їх, не зупиняючись. Вірний сидів за високим парканом, прив’язаний товстим мотузком. Я кликав його, та він сумно дивився на мене, поклавши голову на лапи, махав хвостом, намагався гавкати, але голос зірвався. Я продав його. Він думав, це гра, а потім збагнув: я його продав. Тут до двору вийшов господар і строго шикнув на Вірного. Той підібгав хвоста, і я зрозумів — справам кінець. Увечері я на станції носив речі. Платили трохи, але я заробив потрібну суму. Було страшно, але підійшов до хвіртки і постукав. Той самий чолов’яга відчинив: — О, малого принесло, що треба? — Дядьку, я передумав — от вам гроші назад, які ви дали мені за Вірного. Мужик прищурився, гроші взяв мовчки, відв’язав Вірного: — Забирай, хлопче, тужить він — не вийде з нього сторож. Але дивися, може, і не пробачить він тобі. Вірний сумно дивився на мене. Моя гра обернулася іспитом для нас обох. Але пес підійшов, лизнув по руці і ткнувся носом у живіт. Минуло вже багато років, але я вже тоді зрозумів — друзів не продають, навіть жартома. А мама зраділа: — Вчора втомлена була, а потім думаю: а де ж наш пес? Звикла я до нього, він наш, Вірний! А дядько Серьожа рідко став до нас заходити — нам його жарти вже були не милі.