Перед тим, як піти й не повернутись…
Богдан вийшов із дверей вокзалу на перон, трохи перекосившись під вагою великої спортивної сумки з написом Adidas на плечі. Краплі поту блищали на його скронях. Він оглянув перон. Біля стіни вокзалу стояли лавки, зайняті пасажирами та зустрічаючими. На одній із них сидів дідусь у сірий плащі й капелюсі. До нього й підійшов Богдан.
Він скинув сумку на лавку, дістав із кишені куртки зім’яту хустинку й обтер обличчя. Тільки потім сів, важко зітхнувши. Повз перон із гуркотом пролетів швидкий потяг, не зупиняючись. Гарячий потік повітря, що пахнув шпалами та пилом, вдарив у лице Богдана, здув його коротке волосся.
Він провів очима за потягом, відкинувся на спинку лавки, поклав руку на сумку. Люди на пероні раптом замовкли, поки потяг проносився, а потім знову загалмоніли.
“Швидкий потяг номер… прибуває… Нумерація вагонів з голови складу”, — невиразно пролунало з динаміка жіночий голос.
“Не розібрав, який потяг?” — повернувшись до Богдана, спитав дідусь.
Той похитав головою й знизав плечима. Дідусь кивнув і глянув на годинник.
“Вже втретє оголошують, що прибуває, а його все немає й немає”, — поскаржився він. “Як ви вважаєте — чому на вокзалах завжди нечітко оголошують?”
Богдан мовчав, уникаючи розмови.
“Ви кудись їдете? Маєте багато речей – сумка важка”, — не здавався дідусь.
“Ото ж, Шерлок”, — хмикнув Богдан. “А у вас нічого немає — значить, ви когось зустрічаєте”.
“Правильно”, — зрадів дідусь. “Синочка зустрічаю”, — додав він із гордістю.
“А я від сина їду”, — неочікувано для себе вимовив Богдан.
Це вирвалося само.
“Бачте як. Життя”, — зітхнув дідусь. “Тож тікаєте. Тільки від себе не втечете. Свої клопоти возите з собою”. Він кивнув у бік сумки між ними.
Богдан кинув на нього незадоволений погляд, відвернувся.
“Я так само втік сорок років тому. Синові тоді одинадцять було. Не бачив його всі ці роки. Хвилююся”.
Спокійний голос дідуся не збігався зі словами про хвилювання.
“Та ви й не схожий”, — буркнув Богдан, сподіваючись, що старий не почує.
“Хвилююся”, — повторив той. “Просто в моєму віці треба економити емоції. Від будь-якої — чи то радості, чи горя — можна й вмерти, молодий чоловіче”.
“За кордоном він жив чи що?” — Богдан раптом відчув полегшення, переведення думок на дідуся.
Він навіть не помітив, як з дріб’язкової зауваги дружини про його пізнє повернення розгорівся скандал. Слово за слово — і вони вже кричали один на одного, висуваючи звинувачення. Зрештою, Оля назвала його зрадником, хоч для цього не було жодних підстав.
Йому треба було мовчати або жартома спинити це, але він схопив сумку, накидав у неї перші-ліпші речі, грюкнув дверима й подався на вокзал. І лише тепер, почувши про сина дідуся, згадав про Андрійка.
Голос старика вивів його із задуми.
“Дружина у мене була господарна. Не красуня, але добра душа. НікВін обняв їх обох – Олю та Андрійка – і зрозумів, що вже нікуди не поїде.
