Перш ніж піти й не повернутись…
Олег вийшов із дверей вокзалу на перон, трохи схилившись під вагою великої спортивної сумки з написом Adidas на плечі. Краплі поту сяяли на скронях, залишаючи вологі сліди. Він окинув оком перон. Вздовж стіни вокзалу тягнувся ряд лавок, зайнятих пасажирами, що чекали на свій потяг, або зустрічали когось. На одній із лавок сидів дідусь у сірих пальті та капелюсі. Саме до нього і пішов Олег.
Підійшовши, він зняв сумку з плеча і поставив посередині лавки, дістав із кишені куртки зім’яту хустинку і обтер обличчя. Лише тоді сів, з полегшенням зітхнувши. Повз перон із гуркотом і свистом пронісся швидкий потяг, не зупиняючись. Потік теплого повітря, що пахнув шпалами та пилом, торкнувся обличчя Олега, змінивши його коротке волосся.
Він провів поглядом за поїздом, що швидко зникав, відкинувся на спинку лавки, поклавши руку на сумку. Люди на пероні раптом заговорили, перервавши свої бесіди на час проходження потяга.
— Швидкий поїзд номер… прибуває… Нумерація вагонів з голови складу, — невиразно пробурчав у динаміку жіночий голос.
— Не розібрали, який поїзд? — поцікавився дідусь, повернувшись до Олега.
Той похитав головою і знизав плечима. Дідусь кивнув і глянув на наручний годинник.
— Вже третій раз повідомляють, що прибуває, а його все нема й нема, — поскаржився він і зітхнув. — Як ви думаєте, чому на вокзалах завжди так невиразно оголошують?
Олег мовчав, уникаючи спроби затягнути його в розмову.
— Ви кудись їдете? Речей, як я бачу, у вас багато. Сумка важка, — не здався дідусь.
— Оце мені Шерлок, — усміхнувся Олег. — А у вас речей зовсім немає, тому я роблю висновок, що ви когось зустрічаєте, — парирував він.
— Вірно. Зустрічаю, — радісно сказав дідусь. — Сина зустрічаю, — додав він із гордостю.
— А я від сина їду, — зітхнувши, тихо промовив Олег.
Це вирвалося мимоволі.
— Так. Життя, — теж зітхнув дідусь. — Тікаєте, значить. Тільки від себе не втечете. Свої проблеми з собою возите, — дідусь кивнув у бік сумки, що стояла між ними.
Олег оцінливо глянув на нього, відвернувся.
— Я теж так тікав сорок років тому. Синові тоді одинадцять було. Не бачив його всі ці роки. Хвилююся.
Спокійний голос дідуся не відповідав його словам про хвилювання.
— А на вигляд не скажеш, — пробурмотів Олег, сподіваючись, що дідусь не почує.
— Хвилююся, — повторив він. — Просто в моєму віці доводиться економити емоції. Від будь-якої з них, чи то горе, чи радість, можна померти, молодий чоловіче.
— За кордоном він жив, чи що? — Олег раптом зрадів можливості переключитися зі своїх проблем на дідуся.
Він сам не помітив, як із-за дрібного зауваження дружини про його пізнє повернення додому спалахнула сварка. Слово за слово, вони почали кричати одне на одне, висуваючи звинувачення. Нарешті, Марія звинуватила його у зраді, хоча для цього не було жодних підстав. Правильно кажуть, слово — не горобець, вилетить — не спіймаєш.
Йому варто було промовчати чи звести все до жарту, але він схопив сумку, накидав туди перші-ліпші речі, грюкнув дверима і поїхав на вокзал. І тільки зараз, після слів дідуся про сина, згадав про Андрійка.
Голос дідуся вивів Олега з задуми. Він прислухався.
— Дружина у мене була господарська. Не красуня, але все при ній. Ніколи не думав, що зможу втратити голову, піти від неї і сина. А ось як…
Олег зрозумів, що дідусь розповідає йому про себе, намагається щось пояснити.
— Грижа в мене загострилася. Вона давно мене турбувала. А тут прямо сил нема, такий біль у паху виник. Наталка, дружина моя, відправила мене до лікарні. А там як подивилися, так одразу в операційну забрали.
Лежу в палаті, відходжу від наркозу, і ось заходить вона. Вся в білому, а очі блакитніОлег піднявся на другий поверх, не відчуваючи ваги сумки, що впивалася ручками в плече, всунув ключі у замок і з легким стуком відчинив двері, де вже чекали його Марія та Андрійко.
