Перед вхідними дверима я чекав чорний лімузин блискучий, мов ніч, що відбивала вогні Києва. Водій відкрив двері з легким кивком.
Олдислава глибоко вдихнула. На мить їй здавалося, що вона не просто сідає в автомобіль, а переступає поріг до зовсім іншого життя.
Михайло вже сидів всередині у чорному кроці, бездоганному, та з обличчям, на якому не було жодного сліду радості.
Ти надзвичайна, прошепотів він тихо. Можливо, навіть занадто.
Я завжди була такою, відповіла вона спокійно. Тепер ти це бачиш.
Дорога до маєтку в Боянівці була довгою. За вікнами місто повільно затихало під вогнями, а осіннє небо відбивалося у склі. Михайло тримав у руці склянку віскі, проте його руки тремтіли. Це не від алкоголю. У його грудях боролися гнів, страх і незнайоме відчуття сором.
Маєток сяяв, немов палац. Фасад був залитий теплим світлом, фонтани шепотіли, а зі внутрішнього двору линула музика. Сотні гостей політики, банкіри, актриси, люди з верхівок суспільства.
Олдислава вийшла з машини. Шепіт. Погляди. Зневага, заздрість, кидки.
Хто це? прошепотів хтось.
Можливо, модель або просто нова гра Михайла.
Вони увійшли до великої зали. Оркестр грав, та музика стихла, коли всі погляди звернулися до них.
На підвіконні стояв Олег Костенко, тримаючи в бокалі шампанське.
Коли він побачив сина, обличчя його застигло.
Тату, це Олдислава, сказав Михайло твердо.
Настала тиша, від якої, здавалося, густіє повітря.
Олег оцінив її від голови до стоп. Плаття бездоганне. Поведінка горда. Але щось у ній його тривожило. Вона була надто справжня для світу масок.
Це твій вибір? запитав холодним голосом. Привести прибиральницю на мій день народження?
Олдислава побліднала, проте не схилила голову.
Так, я прибираю. Це моя робота. Але це не сором. Я прийшла, бо він мене попросив.
Гомін у залі заглушився, ні хтось не осмівився втрутитися.
Михайло крокнув вперед.
Не говори так з нею.
Що ти сказав? голос Олега загострився. Ти, хто не заробив жодного гривня, будеш вчити мене, як говорити?
Михайло розправив плечі.
Вона має більше гідності, ніж усі ми тут, разом узяті.
Мовчання. Музика замовкла.
Олег залишив бокал на столі.
Йдіть геть. Ви обидва.
Усі дивились, не тривожачи. Олдислава і Михайло вирушили до виходу, кроки їхніх взуттів відлунювали по мармуровій підлозі, наче удари серця.
Зовні ніч була холодна і ясна.
Михайло засміявся гірко, майже беззвучно.
Ну, я зробив це. Тепер у мене немає батька.
Може, так і треба, відповіла вона. Іноді треба втратити все, щоб знайти себе.
Наступного ранку телефон не припиняв дзвонити.
Банк заблоковані рахунки. Юристи відмова у доступі до фірмових рахунків. Преса заголовки про «скандал року». Прізвище Костенко вже не мало ваги.
А Олдислава зникла. Без листа, без пояснень. Лише нотатка, залишена на столі:
«Не мсти. Стань тим, ким хотів бути».
Дні перетворювалися на тижні, тижні на місяці. Михайло шукав її всюди в університеті, у центрі, у старих кварталах. Ніде.
Через півроку, у теплий весняний день, він її побачив перед будинком садового колективу «Лозовий». В руках книги, усміхнулася.
Сонце осяяло її обличчя, а очі залишилися чистими, живими.
Олдислава! вигукнув він, не задумавшись.
Вона повернулася.
Ти змінився, сказала спокійно. Тепер ти не злий.
Він дістав конверт.
Це не гроші. Це запрошення. Я створив фонд, продав залишки акцій і започаткував програму для людей, як ти. Безкоштовна освіта, гуртожиток, підтримка. Я назвав його «Фонд ОЛДИСЛАВА».
Вона довго його розглядала, потім усміхнулася.
Ось нарешті ти знайшов сенс.
Він кивнув.
Відтоді, як ти зявилася.
Через рік, у маленькій церкві над Самоковим, вони стояли поруч.
Без розкіші, без шуму. Лише свічки і аромат свіжого хліба. А на порозі Олег Костенко, вже побілий, втомлений, але з очима, що вже не були сталевими.
Він підійшов до Олдислави.
Я помилявся, прошепотів. Жив я між склом і бетоном, а тепла відчув лише з тобою.
Вона схопила його руку.
Ніколи не пізно вчитися.
Він кивнув.
Ззовні сонце схилилося за гори. Вітер затих.
Коли ввечері Михайло обійняв її біля вікна їхньої скромної хати, він зрозумів, що батько був правий лише в одному: не важливо, з ким ти йдеш на святковий стіл, важливо, хто лишається з тобою, коли музика затихає.
