«Скажіть доньці, що мене більше немає»: жінка, яка вирішила піти в будинок для літніх людей, щоб нікого не турбувати
На рецепції панувала тиша. Лише годинник на стіні рівномірно відбивав секунди, неначе нагадуючи: час іде, незважаючи ні на що. Анна обережно дістала з сумочки паспорт, медичну картку, склала їх разом і простягнула дівчині за склом. Та кинула погляд на документи, потім — на жінку. Її очі промайнули легким занепокоєнням, але вона промовчала. Взяла папери й мовчки записала щось у журналі.
— У вас є родичі? — тихо запитала вона, не піднімаючи очей.
Анна зітхнула, втомлено, як людина, яка тисячу разів чула це питання — і стільки ж разів відповідала.
— У мене була донька. Але краще сказати їй, що я померла. Так усім буде спокійніше… і зручніше.
Дівчина підняла погляд, вражена. Хотіла щось заперечити, але, побачивши обличчя Анни, замовкла. Там, у глибині її очей, не було ні болю, ні злості. Лише втома. Така, з якою не сперечаються. Її не лікують. Її можна лише пережити.
Колись у Анни було зовсім інше життя. Повне запахів випічки, пелюшок, дитячого сміху й нескінченних справ. Її чоловік загинув в автокатастрофі, коли їхній доньці, Оксані, щойно виповнилося чотири роки. Відтоді вона залишилася одна — вдова, мати, господиня і опора. Без допомоги, без тилу. Але з вірою, що впорається. Задля Оксани.
І вона впоралася. Працювала в школі, вечорами перевіряла зошити, ночами прала та прасувала, на вихідних ліпила вареники й читала казки. Оксана росла розумною, доброю, коханою. Анна на нічого не жалілася. Лише інколи, глибокої ночі, коли весь дім затихав, вона закривала двері, сідала на кухні й дозволяла собі кілька сліз. Не від слабкості — від самотності.
Коли Оксана виросла, вона вийшла заміж, народила сина, переїхала до Києва. Спочатку дзвонила кожного вечора. Потім — раз на тиждень. Потім — раз на місяць. А потім… настала тиша. Не було ні сварки, ні образ. Просто — «Мамо, ти ж розумієш… у нас зараз іпотека, робота, дитсадок… зовсім ні часу. Пробач. Ми тебе любимо, правда. Просто зараз складно».
Анна кивала. Вона завжди розуміла.
Коли стало важко підніматися сходами — купила собі тростинку. Коли почали мучити безсонні ночі — записалася до терапевта, попросила пігулки. Коли настала абсолютна тиша — купила радіо. Коли прийшло самотність — просто прийняла його. Оксана інколи надсилала гроші. Небагато. На ліки вистачало.
В будинок для літніх людей Анна прийшла сама. Подзвонила, дізналася про умови, зібрала речі. Обережно склала улюблений светр, теплу шаль, поклала фотоальбом. Закрила двері — не озираючись. На прощання опустила у поштову скриньку доньки листа. Без докорів, без претензій.
«Оксано, якщо одного разу приїдеш — а мене вже не буде, знай: я не пішла від тебе. Я пішла до себе.
Не хочу бути тягарем. Не хочу, щоб ти обирала між совістю та зручністю.
Хай буде простіше — і тобі, і мені.
Я тебе люблю. Мама.»
У пансіонаті Анна не жалілася. Читала, доглядала за квітами, інколи пекла печиво, якщо пускали на кухню. Вона не нарікала, не ремствувала і не чекала. Але кожного вечора, коли у коридорі гасили світло, вона відкривала скриньку і діставала знімок — Оксана в дитинстві, в червоному пальті з білими бантиками.
Анна проводила пальцями по фото, закривала очі й шепотіла:
— Спокійної ночі, моя пташко. Хай у тебе все буде добре…
І засинала. З надією, що, можливо, десь там, у іншому місті, в іншому житті, хтось все ж таки ще пам’ятає про неї.
Пройшло три роки. Оксана справді приїхала. Одного разу, несподівано. Притисла до серця той лист, що увесь цей час зберігався нерозкритим — вона не змогла прочитати його тоді. Втомлена, розгублена, з очима, повними провини, вона переступила через поріг притулку й запитала: «А Анна Миколаївна… ще тут?..»
Молода медсестра кивнула й повела її в сад. Там, під яблунею, у кріслі-гойдалці, спала сива жінка. В руках — фотографія. Вітер колихав її тонке волосся, а обличчя було таким… спокійним.
Оксана не стрималася. Упала на коліна перед нею й заплакала:
— Мамо… Пробач… Я все розумію. Але я так тебе люблю.
Анна не прокинулася. Але усміхнулася уві сні. Можливо, їй і наснилося: маленька дівчинка в червоному пальті біжить до неї по осінній алеї з криком: «Мамусю!»
Бо навіть коли ніхто не чує — материнське серце чує завжди.
