Зал реєстрації був оповитий тишею. Лише годинник на стіні рівномірно відраховував секунди, немов нагадуючи: час іде, незважаючи ні на що. Ганна обережно дістала з сумочки паспорт і медичну картку, склала разом і простягнула дівчині за склом. Та поглянула на документи, потім — на жінку. Легке занепокоєння промайнуло в її очах, але вона промовчала. Взяла папери й мовчки записала щось у журналі.
— У вас є рідні? — тихо запитала вона, не піднімаючи очей.
Ганна важко зітхнула, як людина, яка тисячу разів чула це питання — і стільки ж разів відповідала.
— У мене була донька. Але краще сказати їй, що я померла. Так всім буде спокійніше… і зручніше.
Дівчина підняла погляд, вражена. Хотіла щось заперечити, але, побачивши обличчя Ганни, замовкла. Там, у глибині, не було ні болю, ні гніву. Лише втома. Така, що з нею не сперечаються. Її не лікують. Її можна лише пережити.
Колись у Ганни було зовсім інше життя. Наповнене запахами випічки, пелюшок, дитячого сміху і нескінченними справами. Чоловік загинув в автокатастрофі, коли їхній доньці, Катрусі, щойно виповнилося чотири роки. Відтоді вона залишилася одна — вдова, мати, господиня і опора. Без допомоги, без тилу. Але з вірою, що впорається. Заради Катрусі.
І вона справлялася. Працювала в школі, вечорами перевіряла зошити, ночами прала й прасувала, на вихідних ліпила вареники та читала казки. Катруся зростала розумною, доброю, улюбленою. Ганна ні на що не скаржилася. Лише іноді, пізно вночі, коли в домі панувала тиша, вона зачиняла двері, сідала на кухні й дозволяла собі кілька сліз. Не від слабкості — від самотності.
Коли Катруся виросла, вийшла заміж, народила сина, переїхала до Харкова. Спочатку дзвонила щовечора. Потім — раз на тиждень. Потім — раз на місяць. А потім… настала тиша. Не було ні сварки, ні образ. Просто: «Мам, ти ж розумієш… у нас зараз іпотека, робота, садок… ніколи зовсім. Пробач. Ми тебе любимо, справді. Просто зараз складно».
Ганна кивала. Вона завжди розуміла.
Коли стало важко підніматися сходами — купила собі палицю. Коли стали мучити безсонні ночі — звернулася до терапевта, попросила ліки. Коли настала абсолютна тиша — купила радіо. Коли настала самотність — просто прийняла її. Катруся іноді присилала гроші. Трішки. На ліки вистачало.
У дім для літніх людей Ганна прийшла сама. Подзвонила, дізналася умови, зібрала речі. Акуратно склала улюблений светр, теплу шаль, поклала фотоальбом. Зачинила двері — не обертаючись. На прощання опустила в поштову скриньку доньці листа. Без докорів, без претензій.
«Катрусе, якщо одного дня приїдеш — а мене вже не буде, знай: я не пішла від тебе. Я пішла до себе.
Не хочу бути тягарем. Не хочу, щоб ти вибирала між совістю і зручністю.
Нехай буде простіше — і тобі, і мені.
Я тебе люблю. Мама.»
У пансіонаті Ганна не скаржилася. Читала, доглядала за квітами, іноді пекла печиво, якщо пускали на кухню. Вона не журилася, не нарікала і не чекала. Але щовечора, коли в коридорі гасили світло, вона відкривала скриньку і діставала світлину — Катруся в дитинстві, у червоному пальто з білими бантиками.
Ганна проводила пальцями по фото, заплющувала очі й шепотіла:
— Спокійної ночі, моя пташко. Хай у тебе буде все добре…
І засинала. З надією, що, можливо, десь там, в іншому місті, в іншому житті, хтось все ж таки ще пам’ятає про неї.
Пройшло три роки. Катруся приїхала. Одного разу, несподівано. Притиснула до серця те листа, що весь цей час зберігався нерозкритим — вона не змогла прочитати його тоді. Втомлена, розгублена, з очима, повними вини, вона переступила поріг притулку й запитала: «А Ганна Миколаївна… тут ще?..»
Молода медсестра кивнула і повела її в сад. Там, під яблунею, в кріслі-гойдалці, спала сива жінка. В руках — фотографія. Вітер пестив її тонкі волоси, а обличчя було таким… спокійним.
Катруся не втрималася. Упала на коліна перед нею і заплакала:
— Мамо… Пробач… Я все розумію. Але я так тебе люблю.
Ганна не прокинулася. Але усміхнулася уві сні. Може, їй наснилося: маленька дівчинка в червоному пальто біжить до неї по осінній алеї з криком: «Мамочко!»
Бо навіть якщо ніхто не чує — серце матері чує завжди.
