Напередодні Нового року ми з мамою зайшли у Будинок іграшок на Хрещатику. Я зовсім не планувала щось особливе, але побачила там плаття такої краси, що просто серце стислося! Червоне, в’язане, з яскравою синьою облямівкою на рукавах і подолі. Ми ж прийшли купити якусь дрібничку чи гірлянду, чи дощик на ялинку. Але я вперлася, почала дуже просити у мами, щоб дала приміряти плаття.
Плаття сіло на мене так, ніби його спеціально для мене шили! Я почала фантазувати, як однокласник, який мені подобається, обовязково помітить мене на святі в цьому вбранні. Стою в кабінці, мало не плачу не хочу його знімати. Мама це побачила, зітхнула і каже: Скоро зарплату отримую, купимо. Їду додому щаслива, радості на цілий Київ!
Прикрашаємо квартиру, наряджаємо ялинку. А в холодильнику лише лід та шматочок вершкового масла. Чекаємо мамину зарплату. Як відомо, в радянські часи й 31-го грудня всі працювали, просто трохи раніше додому відпускали.
Повертається мама вже темноті від роботи, сумна: Зарплату затримали. В очах сльози, в голосі образа і головне, сором переді мною: мовляв, святкового столу не буде. Проте, чесно кажучи, я зовсім не засмутилася. Все одно було свято: дивилася новорічні фільми по телевізору тоді їх тільки у святкові дні й крутили. А каналів, здається, лише два було.
Мама зварила картоплю, додала масла, потерла моркву, посипала цукром. Оце й усе, що було на столі. Сіли ми вдвох, мама розплакалась. Я почала її втішати й не помітила, як сама захлипала в три струмки не через їжу, а бо страшенно шкода стало маму.
Врешті-решт полягли разом під одіялом на дивані, обійнялися, дивимось новорічний концерт.
Ось б’є північ. Сусіди на майданчику виходять із келихами Совєтського шампанського, вітають один одного. Кричать, пісень співають. А ми не виходимо. Тут у двері дзвонить хтось настирливо, кілька разів. Мама відкриває, а там сусідка тітка Віра, та сама, яка завжди на мене бурчала: то я десь чергу пропустила, то сходи не гарно вимила, то надто голосно бігаю. Діти у дворі її остерігалися, бо завжди сварила за крики.
Тітка Віра вже гарно відзначила свято, я не чула, про що вони з мамою говорили, зате побачила: вона зайшла у кімнату, оглянула наш стіл із одною лише картоплею, нічого не сказала й швидко пішла.
Хвилин за двадцять стукіт у двері, навіть не дзвіночок, а гупання ногами. Мама каже мені не виходити й сама йде відчиняти. За мить у кімнату заходить тітка Віра з сумками, з яких стирчать банки, коробочки, тарелі, навіть пляшка шампанського. Чого тут стали, допомагай! крикнула мамі, поки діставала з сумок салати, ковбасу, банку солоних огірків, шматок вареної курки, цукерки, трохи мандаринів.
Мама знову заплакала, але вже не так, як раніше. Тітка Віра назвала її дурною, витерла їй ніс своїм великим рукавом, повернулася і пішла. Після Нового року вона так і залишалася командувати у дворі і на сходах. Ніколи більше не згадувала той новорічний вечір.
А коли через кілька років всім під’їздом прощалися з тіткою Вірою, виявилося всі її любили, бо вона, попри всю суворість, нікому не відмовляла у допомозі…
