Ольга Михайлівна довгі роки жила сама в затишній двокімнатній квартирі у старому районі Чернігова. Будинок був затишним, сусіди — доброзичливими, все навколо — знайомим до дрібниць. З віком жінка більше сиділа вдома, гуляла подвір’ям, де її знали всі — і молодь, і старі. Овдовела вона рано, але не скаржилась. Виростила дочку Наталку, дала їй освіту, допомогла з квартирою, коли та вийшла заміж.
Наталка з чоловіком жили непогано, виховували сина Дмитрика, а Ольга Михайлівна бачила їх переважно на свята та дні народження. Не ображалась — знала: у молодих своє життя. Але все змінилось, коли Наталку брутально кинув чоловік. Пішов до молодшої, залишивши їй сина та купу неоплачених рахунків.
Спершу донька трималася, потім — зламалася. Грошей стало не вистачати, Дмитрика треба було тягнути до школи, а самій хотілося хоча б виглядати пристойно. Подруга тоді й порадила: нехай мама продасть квартиру та переїде до вас. Мудра думка, мовляв — їй не буде самотньо, а вам допомога. Наталка довго не вагалась — і справді умовила матір. Ну що нам ділити? Ми ж родина. Дмитрик під наглядом, гроші від квартири на навчання — усім добре.
Ольга Михайлівна, як не крути, погодилась. Продавши квартиру, віддала доньці всі гроші, зібрала свої речі та переїхала. Спочатку все йшло, як і мріялося — готувала, прала, прибирала, зустрічала онука зі школи. Навіть у дворі ходила, усім розповідала, що ось, мовляв, діти не забувають, прихистили, допомогли. Сусідки слухали й, не приховуючи, багато хто заздрив — кому ж не хочеться бути потрібною у старості?
Але минуло лише кілька місяців — і радість змінилася слізьми.
Наталка після розлучення стала вразливою. І вся її злість виливалася на матір. Ніби саме Ольга Михайлівна була винна у тому, що чоловік виявився ненадійним. Спочатку пішли докори: «Нащо ти зварила борщ, якщо я хотіла котлет?!», «Знову прибрала так, що нічого знайти не можу!» Потім — ігнор, крики, закриті двері. «Не виходь із кімнати, коли у мене гості», — одного разу заявила донька. І стало ясно — Ольга Михайлівна у цьому будинку більше не мати і не господиня. Вона — зайва.
Дмитрик, дивлячись на матір, почав ставитися до бабусі з холодом. Грубив, відповідав нечемно, а потім взагалі перестав вітатись. Ніби підхопив це ставлення.
А вона ж думала, що онук стане сенсом її життя. Що вони будуть разом читати, ходити до парку, обговорювати уроки. Замість цього — порожнеча. І кожного вечора — стиснуте горло.
Вона плакала тихо. Нікому не скаржилась. Лише іноді, виходячи у двір, сідала на лавочку й розповідала старим знайомим про те, що її гризе. І щоразу повторювала одне: «Дівчата, не повторюйте моєї помилки. Краще самій, але у своїй хаті. Ніж в «родині», але зайвою».
Тепер Ольга Михайлівна живе на правах квартирантки. Без права голосу. Усе, чим вона була корисною, давно вичерпалося. Гроші від квартири розчинилися. Допомога — здешевшала. Залишилася лише її маленька кімната з ковдрою, купленою ще до переїзду.
Вона більше не хвалиться, не посміхається. Лише дивиться у вікно, згадуючи, як колись із Наталкою разом пекли млинці, як слухала її сміх, як цілувала онука у маківку. Тоді у них була справжня родина. Зараз — просто стіни та чиїсь сторонні погляди.
Що ж трапилося? Чому так? Ольга Михайлівна не знає. Може, із донькою щось не так. А може, і правду кажуть — «Далекі родичі краще близьких». Поки жили окремо, було тепло й шанобно. А варто було зійтися під один дах — і все зникло.
І кожного дня вона задає собі одне й те саме питання: невже це й є подяка за життя, за допомогу, за любов? Чи може, вона сама винна, що повірила у ілюзію потрібності?
Ось така гірка історія. Тиха. Без скандалів. Але з болем, який глушить міцніше за крик.
