**Щоденник Віри Миколаївни**
Все життя я провела у затишній двійці у старому районі Чернігова. Будинок завжди був гостинним, сусіди – сердечними, а кожен куточок двору мені знайомий, як власні долоні. Овдовіла рано, але не нарікала. Виростила доньку Соломію, дала їй освіту, допомогла з житлом, коли вона вийшла заміж.
Соломія з чоловіком жили добре, виховували сина Данилка, а я бачила їх переважно на свята. Не ображалась – розуміла, у молодих свої турботи. Але все змінилося, коли чоловік кинув її заради іншої. Залишив сина й купу несплачених рахунків.
Спочатки донька трималася, а потім зламалася. Грошей не вистачало, Данько потребував школи, а їй хотілося виглядати гідно. Подруга порадила: продай матину квартиру й переїдь у неї. Мовляв, і вам допомога, і їй не самотньо. Соломія не довго думала – умовила мене. «Що нам ділити? Ми ж рідні», – казала. Гроші від квартири – на навчання, Данько під наглядом – усе наче налагодиться.
Я, хоч і вагалася, погодилася. Продала квартиру, віддала Соломії гроші, зібрала речі й переїхала. Перші місяці все було ніби гаразд: готувала, прибирала, зубирала Данька зі школи. Навіть у дворі хвалилася, як добре, що діти не забули. Сусідки слухали, і, признаюсь, багатьом заздрили – хто ж не мріє бути потрібною у власних у старості?
Але минуло кілька місяців – і радість обернулася сльозами.
Соломія після розлучення змінилася. Всі свої розчарування виливала на мене. Ніби це я винна, що її чоловік виновець. Спочатку були дорікання: «Чому ти зварила борщ, коли я хотіла котлет?», «Знову прибрала так, що нічого не знайти!» Потім – ігнор, крики, зачинені двері. «Не виходь з кімнати, коли в мене гості», – одного разу відрізала вона. І стало ясно – я тут більше не мати, не господиня. Я – зайва.
Данило, наслідуючи матір, почав ставитися до мене з холодом. Грубив, ігнорував, а згодом і взагалі перестав вітатися. Наче перейняв цю зневагу.
А я ж думала, що онук стане моєю радістю. Що ми разом читатимемо, гулятимемо парком, обговорюватимемо шкільні справи. Замість цього – порожне. І щоночі – гіркий ком у горлі.
Я плакала потиху. Нікому не скаржилася. Лише іноді виходила у двірище, сідала на лавку й ділилася зі знайомими тим, що гризло зсередини. І кожен раз повторювала одне: «Дівчата, не робіть моєї помилки. Краще сама, але в своїй хаті, аніж «у родині», але чужа».
Тепер я живу на правах квартирантки. Без права голосу. Все, що могла дати, давно вичерпалося. Гроші від квартири розтанули. Допомога – нікого не цікавить. Залишилася лише моя кімната з колишнім покривалом – єдиною річчю, що нагадує про минуле.
Я більше не пишаюся, не посміхаюся. Лише дивлюся у вікно, згадуючи, як колись разом із Соломією пекли млинці, як сміялися, як цілувала Данька в маківку. Тоді у нас була справжня родина. А зараз – лише стіни й чужий погляд.
Що ж сталося? Чому так? Я не знаю. Може, з донькою щось не те. А може, і правду пісня співає: «Де зійдуться – там посходяться». Поки жили окремо, було тепло й щиро. А варто було зійтись під один дах – і все зникло.
І щоночі я задаю собі те саме питання: невже це й є подяка за життя, за допомогу, за любов? Чи я сама винна, що повірила у цю ілюзію?
Ось така історія. Без галасу. Без скандалів. Але з білью, що лунає голосніше за крик.
