В невеликому містечку на півдні України, де старі хрущовки зберігають родинні таємниці, моє життя, сповнене любові до доньки та онуків, перетворилося на гірке розчарування. Я, Ганна Миколаївна, кинула все, щоб бути поряд із донькою та її двійнятами, але опинилася чужою у власній квартирі. Мій дім захопив син невістки, а я, ніби покоївка, залишилася осторонь власного життя.
Коли в моєї доньки, Оленки, народилися двійнята, Настя й Софійка, я зрозуміла, що їй буде важко. Вона з чоловіком, Іваном, мешкала у Львові в орендованій квартирі, і я, не вагаючись, переїхала зі свого містечка, щоб допомагати. У мене була затишна двокімнатна квартира, яку я здавала, але заради доньки я покинула її й оселилася в них. Хотіла бути під рукою: готувати, прибирати, доглядати за дітьми, щоб Оленка могла хоча б трохи перепочити. Це було моїм обов’язком, моєю любов’ю.
Але у Львові мене чекало несподіване. У Івана була старша сестра, Мар’яна, яка постійно втручалася в їхнє життя. Її син, 22-річний Ярослав, раптом опинився в моїй квартирі. Мар’яна переконала Оленку й Івана, що Ярослав поживе там «тимчасово», поки не знайде роботу у Львові. Я була проти — це мій дім, моя власність, але донька благала: «Мамо, це ненадовго, вони ж родина». Я поступилася, думаючи, що зможу повернутися додому, коли допомога більше не буде потрібна.
Минуло два роки. Насті й Софійці вже по два роки, а я все ще живу у доньки, в тісній орендованій квартирі, сплю на розкладці у вітальні. Моє життя перетворилося на нескінченний колообіг клопотів: я готую, прасу, прибираю, гуляю з дівчатками. Оленка й Іван дякують, але я почуваюся не членом родини, а безкоштовною робітницею. Найгірше те, що моя квартира, мій єдиний затишок, тепер належить Ярославу.
Ярослав не просто живе там. Він привів дівчину, Катрусю, і вони господарюють, ніби це їхній дім. Меблі, які я берегла роками, пошарпані, стіни забруднені, а мої речі складені у комірці. Я дізналася, що Ярослав навіть не платить за комуналку — це роблю я, зі своєї пенсії, щоб не втратити житло. Коли я приїхала перевірити, він зустрів мене холодно: «Ганно Миколаївно, не переймайтеся, ми тут охайно». Але його «охайно» — це хаос, від якого стискається серце.
Я намагалася поговорити з Оленкою. «Це моя квартира! — благала я. — Чому тут живе чужий хлопець, а я мішуся на розкладці?» Донька відводила очі: «Мамо, Мар’яна обіцяла, що Ярослав незабаром з’їде. Потерпи, ми не можемо їх вигнати, це ж родичі Івана». Її слова різали, як ніж. Я пожертвувала усім заради неї й онучок, а вона захищає чужих людей, а не мене.
Іван мовчав, уникаючи конфлікту. Мар’яна, коли я їй подзвонила, нахаб”І тепер я стою на роздоріжжі: чи варто боротися за свій дім і ризикнути втратити родину, чи мовчати й далі жити в тіні чужих інтересів.”
