Ось переказана історія, адаптована для української культури:
У маленькому містечку на Поділлі, де старі хрущовки зберігають родинні секрети, моє життя, повне любові до доньки та онуків, перетворилося на гірке розчарування. Я, Ганна Петрівна, кинула все, щоб бути поряд із донькою та її двійнятами, але опинилася чужою у власній квартирі. Мій дім захопив син невістки, а я, ніби покоївка, залишилася осторонь власного життя.
Коли в моєї доньки, Олени, народилися двійнята — Настя й Тетяна, я зрозуміла: їй буде важко. Вона з чоловіком, Ігорем, жила у Харкові в орендованій хаті, і я, не вагаючись, переїхала зі свого містечка, щоб допомагати. У мене була затишна двокімнатна квартира, яку я здавала, але заради доньки я все кинула й оселилася в них. Хотіла бути під рукою: готувати, прибирати, няньчити дівчаток, щоб Олена трохи перевести дух. Це було моїм обов’язком, моєю любов’ю.
Але в Харкові мене чекав сюрприз. В Ігоря була старша сестра, Людмила, яка постійно лізла в їхнє життя. Її син, 22-річний Артем, раптом опинився в моїй квартирі. Людмила переконала Олену й Ігоря, що Артем побуде там «трохи», поки не знайде роботу. Я була проти — це мій дім, моя власність, але донька благала: «Мамо, це ненадовго, вони ж родина». Я поступилася, думаючи, що повернуся, коли моя допомога вже не буде потрібною.
Минуло два роки. Насті й Тетяні вже по два, а я досі живу в доньки, у тісній орендованій хаті, сплю на розкладалці у вітальні. Моє життя перетворилося на нескінченний цикл завдань: готую, прасу, прибираю, гуляю з дівчатками. Олена й Ігор дякують, але я почуваюся не рідною людиною, а безоплатною домогосподаркою. Найгірше, що моя квартира, мій єдиний куточок, тепер належить Артему.
Він не просто там живе. Він привів дівчину, Мар’яну, і вони господарюють, ніби удома. Меблі, які я берегла роками, потерті, стіни забруднені, а мої речі зсунуті у комірку. Я дізналася, що Артем навіть за комуналку не платить — це роблю я з своєї пенсії, щоб не втратити житло. Коли я приїхала перевірити, він зустрів мене холодно: «Ганно Петрівно, не переймайтеся, ми тут охайно». Але його «охайно» — це хаос, від якого у мене болить серце.
Я намагалася поговорити з Оленою. «Це моя квартира! — благала я. — Чому там живе чужий хлопець, а я місця собі не знайду?» Донька відводила очі: «Мамо, Людмила обіцяла, що Артем скоро виїде. Терпи, ми не можемо ж їх вигнати, це родичі Ігоря». Її слова різали, як ніж. Я віддала все заради неї й онучок, а вона захищає чужих, а не мене.
Ігор мовчав, уникаючи сварки. Людмила, коли я їй подзвонила, нахабно заявила: «Ваша квартира стояла пусткою, а Артемові десь жити треба. Ви ж не користуєте ї!» Її безчестя добило мене. Я відчувала, що моє життя, мій дім, моя гідність у мене відбираються, а я безсильна. Вночі я плакала, дивлячись на сплячих Настю й Тетяну. Я люблю їх, але за що мені таке приниження?
Сусідка зі старого будинку, довідавшись про ситуацію, запропонувала допомогти з юристом, щоб повернути квартиру. Але я боюся. Якщо я почну війну з АртеЯ схопила повітря в груди й вирішила — завтра піду до юриста, бо моє місце не на розкладалці, а в своєму домі.
