Переїхала до доньки — і пожалкувала
Марія Іванівна довгі роки жила сама в затишній двокімнатній квартирі у старому районі Чернігова. Будинок був теплим, сусіди — привітними, а все навколо — рідним до останньої цвяшини. З віком жінка все більше сиділа вдома, гуляла подвір’ям, де її знали всі — і молодики, і дідусі. Овдовіла вона рано, та не скаржилась. Виростила доньку Олену, дала їй освіту, допомогла з квартирою, коли та вийшла заміж.
Олена з чоловіком жили непогано, виховували сина Максимка, а Марія Іванівна бачила їх переважно на свята та дні народження. Не ображалась — розуміла: у молодих своє життя. Але все змінилося, коли чоловік кинув Олену. Пішов до молодшої, залишивши їй сина та купу несплачених рахунків.
Спочатку донька трималася, потім — зламалася. Грошей стало не вистачати, Максимка потребував школи, а їй і самой хотілося виглядати гарно — і одягнутись, і причепуритись. Подруга тоді й порадила: нехай мама продасть квартиру й переїде до вас. Розумна думка, мовляв — їй не буде самотно, а вам допомога. Олена довго не думала — і справді умовила матір. Ну що нам ділити? Ми ж родина. Максим під наглядом, гроші з продажу квартири — на навчання, усім добре.
Марія Іванівна, хоч і сумнівалася, погодилась. Продавши квартиру, віддала доньці гроші, зібрала свої речі й переїхала. Спочатку все було, як і мріялося — готувала, прала, прибирала, зустрічала онука зі школи. Навіть у дворі розповідала, як діточки не забувають, прихистили, приголубили. Сусідки слухали, і, правду кажучи, багато хто заздрив — хто ж не мріє бути потрібною в старості?
Але минуло кілька місяців — і радість обернулася сльозами.
Олена після розлучення стала нервовою. І виливала злість на Марію Іванівну. Нібито це мати винна, що чоловік виявився зрадником. Спочатку пішли догани: «Навіщо ти зварила борщ, якщо я хотіла котлет?!», «Знову прибрала так, що нічого не знайти!» Потім — мовчання, крики, зачинені двері. «Не виходь із кімнати, коли в мене гості», — одного разу заявила донька. І стало ясно — Марія Іванівна в цьому домі більше не мати й не господарка. Вона — зайва.
Максимко, дивлячись на матір, почав ставитися до бабусі з холодком. Грубив, відмахувався, а потім і взагалі перестав вітатися. Ніби заразився цим ставленням.
А вона ж думала, що онук стане її радістю. Що вони будуть разом читати, гуляти в парку, розбирати уроки. А замість цього — порожнеча. І щоночі — ком у горлі.
Вона плакала потиху. Нікому не скаржилася. Хіба що інколи, вийшовши у двір, сідала на лавочку й розповідала знайомим про те, що гризе її зсередини. І щоразу повторювала одне й те саме: «Дівчата, не робіть моєї помилки. Краще самій, але у своїй хаті. Аніж у «родині», але зайвою».
Тепер Марія Іванівна живе на правах квартирантки. Без права голосу. Усе, чим вона була корисною, давно вичерпалося. Гроші з квартири розчинилися. Допомога — знецінилась. Залишилася лише її маленька кімната з ковдрою, купленою ще до переїзду.
Вона більше не хвалиться, не посміхається. Тільки дивиться у вікно, згадуючи, як колись разом із Оленою пекла млинці, чула її сміх, цілувала онука у маківку. Тоді у них була справжня родина. А тепер — лише стіни та чужі погляди.
Що ж сталось? Чому так? Марія Іванівна не знає. Може, з донькою щось не так. А може, і справді приказка права — «Чим далі, тим рідніше». Поки жили окремо, було тепло й шаноА тепер вона кожен вечір згадує, як колись співала колискову онукові, і засинає з однією думкою: чи варто було вірити, що чужа хата стане рідною.
