— Що ти мелеш, Оленко! — гаркнув Богдан, розмахував руками. — Куди я подіну свою майстерню? Верстаки? Там у мене половина життя!
— А куди я подіну свою роботу? — так само голосно відповіла Олена, стоячи посеред кімнати, заваленої коробками. — Двадцять років на одному місці! Мене там знають, поважають!
— Знайдеш іншу! У Львові повітря чистіше, люди добріші, життя дешевше!
— Ага, у п’ятдесят два роки знайду! — Олена гірко засміялась. — Ти зовсім з глузду з’їхав, Богдане Володимировичу!
Їхній син Дмитро сидів на дивані й мовчки спостерігав за тим, як батьки сварились. Йому було тридцять, але в такі моменти він відчував себе дитиною, яку змушують обирати між мамою та татом.
— Дмитре, — звернулась до нього Олена, — скажи батькові, що нормальні люди в нашому віці нікуди не переїжджають!
— Мамо, не втягуй мене в це, — втомлено проговорив Дмитро. — Це ваша справа.
— Яка там наша! — спалахнув Богдан. — Родина має робити вибір разом! А ти, Оленко, як стіна стоїш! Ні в чім поступитись не хочеш!
Олена сіла на край дивана й закрила обличчя руками. Їй було п’ятдесят чотири, і за останній місяць вона постаріла на п’ять років. Все почалось того дня, коли Богдан прийшов додому з запаленими очима й оголосив, що його двоюрідний брат запрошує їх до Львова.
— Уявляєш, Оленко, — говорив він тоді, ходячи по кухні, — Тарас купив там великий будинок. Каже, місця багато, можем пожити в них, поки своє не знайдемо. А як там гарно! Гори поруч! Усе своє, екологічне!
Олена тоді лише кивала й думала, що це чергова ідея чоловіка. Богдан часто захоплювався чимось — то бджолами хотів займатись, то садок купувати. Але через тиждень запал проходив.
Однак цього разу все було насправді.
— Оленко, я вже квитки купив, — сказав Богдан, заходячи на кухню. — Післязавтра їдемо дивитись.
— Які квитки? Куди дивитись? — не зрозуміла Олена, помішуючи борщ.
— До Львова! До Тараса! Він нам знайшов будинок недалеко від них. Говорить, продають недорого.
Олена вимкнула плиту й повернулась до чоловіка.
— Богдане, ти про що? Який будинок? Який Львів?
— Як який! — здивувався він. — Ми ж обговорювали! Ти сама казала, що непогано було б змінити обстановку!
— Коли я таке казала?
— Пам’ятаєш, минулого місяця скаржилась, що на роботі нове керівництво, молоді прийшли, старих не поважають. Ось і нагода!
Олена сіла на стілець. У голові крутився міський вальс.
— Богдане, ну подумай! Нам за п’ятдесят! У нас тут все життя! Квартира, робота, друзі! Ти хочеш усе кинути через якісь мрії?
— Це не мрії, — уперто відповів Богдан. — Це нові можливості. Тарас каже, там можна добре влаштуватись.
— А його жінка що каже?
— Наталя? Їй подобається. Говорить, найкраще рішення в житті.
Олена похитала головою. Наталя була на десять років молодшою й не працювала. Їй легко було переїжджати.
— Богдане, я нікуди не поїду. Навіть дивитись не хочу.
— Та чому ти така вперта! — вибухнув чоловік. — Хоч подивись, а тоді вирішуй!
— Не хочу. Не поїду. І крапка.
Але Богдан не відступав. Щодня він знаходив нові аргументи. Розповідав про чисте повітря, про ринки з дешевими продуктами, про те, як там добре живеться.
— Оленко, зрозумій, — говорив він за вечерею, — ми там заживемо як пани! Тарас ділянку купив, може, й нам частину продасть. Буде свій город, курочки, може, кролі…
— Які кролі, Богдане? — втомлено питала Олена. — Ти знаєш, як за ними доглядати?
— Навчимось! Люди ж якось живуть!
— Нехай живуть. Я не хочу вчитись годувати кролів у п’ятдесят чотири.
Богдан не здавався. Він поїхав до Львова сам, привіз фотографії, відео на телефоні. Показував Олені красиві будинки, старі вулички, дешеві ринки.
— Дивись, яка краса! — тішився він. — А яке там повітря! А люди які добрі!
Олена дивилась на фото й думала про свою роботу. Про колег, з якими працювала стільки років. Про подруг, з якими бавилась у шахи щовихідних. Про звичне життя.
— Мені тут добре, — казала вона. — Навіщо щось міняти?
— Тому що там буде ще краще! — переконував Богдан.
— А якщо ні? Якщо ми там не приживемось?
— Приживемось! Обов’язково!
Поступово ці розмови переростали в сварки. Богдан ставав наполегливішим, Олена — впертішою.
— Ти мене взагалі не чуєш! — кричала вона. — Тобі байдуже, що я думаю!
— Чую! — відповідав Богдан. — Але ти думаєш якось… не так!
— Не так? А як правильно?
— Правильно — думати про майбутнє! А не триматись за минуле!
— Це не минуле, це наше життя!
Зрештою Богдан вирішив діяти без її згоди. Він виставив квартиру на продаж і почав збирати документи.
— Ти що робиш? — злякалась Олена, побачивши оголошення в інтернеті.
— Те, що давно треба було зОлена подивилася у вікно на осіннє листя, що падало, і зрозуміла — тепер її життя буде таким само, як те листя: самотнім, легким і без повернення.
