14 листопада
Переможені свободою: історія одного флакончика
Ми з Олегом знайомі багато років, але справжня дружба зав’язалася лише пару років тому. Обидва тоді пережили важкі розлучення — кожен свої другі. Не спивалися, ні — навпаки: тренажерний зал, велосипеди, ранкові пробіжки. Чоловіків об’єднує не горілка — їх зближує свобода. І страх знову її втратити.
Олег вийшов із шлюбу понівеченим, ніби не судом, а по ньому особисто проїхався асфальтоукладач. Його колишня влаштувала справжню війну за майно, емоції та кожен кухонний дріб’язок. У мене все пройшло м’якше, але тебе без овацій. Звільнилися ми майже одночасно, ніби з плечей зкинули мішки з цементом.
Добре пам’ятаю той вечір, коли ми з Олегом їхали велосипедами алеями Маріїнського парку, і він раптом відпустив кермо, розвів руки й закричав на весь квартал:
— Во-о-оля-а-а!
Дворові пси гавкали, бабусі хрестилися, а ми сміялися, як втікачі з психлікарні. Але то було щастя. Чисте, голосне, щире.
Рік ми жили, як у полі: без зобов’язань, без нявкання, без побутової рутини. Схуднули, помолодішали, прокидалися із сонцем. Сімейне життя, як виявилося, не лише додає років душі — воно додає кілограмів. А свобода лікує.
Одного вечора я заїхав до Олега — він купив новий велосипед, хотів похизуватися. Ми мудрували в передпокої, ланцюг був у мастилі, тому я пішов умитися до ванної. І там — вона. Маленька рожева баночка на полиці. Косметика. Жіноча.
— Оле-е-ежу! — гукнув я з підозрою. — Це що в тебе за ворожнеча?!
— А-а, це Льольчине, — відповів він, немов так і треба.
— Якої ще Льольчине?
— Та я тобі не розповідав? Ну, познайомився із дівчиною… Валерія, юристка, багато працює. Інночі залишається переночувати. Ну, от і залишила баночку. Щоб не тягати туди-сюди.
Я стиснув губи:
— Почалося…
— Що почалося?
— Вторгнення. Це перший симптом. Як у «Чужих»: спочатку крапля, потім слиз, а далі — істота, що роздирає тобі груди.
Олег сміявся. Я — ні. Бо знав: жінки не штурмують, вони обволікають. Їм не треба кричати чи ламати — вони повзуть у життя чоловіка, як дим під двері. Спочатку баночка. Потім щітка. Потім капці. Потім вона.
За тиждень він запросив мене в гості — познайомитися. Льоля — гарна, спокійна, у витончених сережках і дорогому светрі з кашеміру. Пригостила нас пастою та піцою з ананасами. Коли я мив руки, побачив у ванній дві щітки — і ще один флакончик. Я лише хмикнув: «Вірус розповсюджується».
А потім настав вечір, коли Олег не поїхав зі мною кататися.
— Сьогодні не вийде, — сказав.
Я приїхав сам, злий, рішучий, хотів витягти його з цієї пастки.
Він відчинив мені у халаті. Халаті! Чоловік, який ще місяць тому ходив у шортах та кросівках на босу ногу!
— Леш, ну ти б хоча б подзвонив…
Із спальні почулося:
— Олежу, хто там?
— Це… Лешка. Насос попросив…
Я пішов умитися. І зрозумів: ванна вже не його. Крем для гоління та паста притулилися в кутку. А довкола — рожевий світ у баночках. І сережки на полиці. Перемога була тотальною.
Згодом я приїжджав допомогти із меблями. Збирання, шурупи, полиці, шафа. Льоля ходила з командирським тоном:
— Це — на балкон. Це — на викид. І ось це — теж заберіть.
Олег намагався сперечатися. Даремно. І в якийсь момент вона обернулася до мене:
— А тобі велосипед не потрібен? У нас він лише місце займає.
Отак. Свобода здается не криком. Вона вмирає тихо — під шелест сукні та запах лосьйону. Жінка приходить — і відвойовує кожен сантиметр: поличку, гачок, підвіконня, шафу. Потім — душу.
Минув рік. З Олегом ми лише інколи листувалися. Велосипед вкрився пилом. Він відповідав дедалі рідше. Я ганяв один. Сумно. Але вільно.
А потім і до мене прийшла Вона. І через місяць — ніжне питання:
— А можна я залишу в тебе крем?
І я не сказав «ні». Я посміхнувся. Як дурень. Бо вже закохався.
Тепер все. Баночка вже стоїть. Форма ворожого вторгнення ідентична.
Я загублений. Усе.
Бувай, воле.
